Бажаючи отримати листа поштою до того, як він почнеться з Каміша, і не знаючи, що експедицію було скасовано, я рано-вранці рушив до поштового шатра через сліпучу снігову бурю. Вітер люто завивав над рівниною; воно було настільки засипане снігом, що його можна було легко відчути, і воно мало дивне відчуття твердості, коли нескінченними вінками тонких дрібних пластівців, які проникали крізь проміжки одягу, засліплювали коня та людину. Якийсь час мені вдавалося добре йти, бо траса була проторена і знайома. Я приєднався до колони артилеристів, але нарешті наноси стали такими густими, що було абсолютно неможливо побачити ні праворуч, ні ліворуч завдовжки коня. Я трохи побув, і незабаром зустрів одинокого пішохода, який хотів знати дорогу до Балаклави. Я щиро вірю, що він потрапив туди за моїми вказівками. Коли він повертався від лорда Реглана, він підтвердив мені справедливість моїх поглядів щодо маршруту, і я поїхав, щоб попередити своїх друзів, артилеристів, про їхню помилку. Їх не було знайдено. Я залишив їх лише на три-чотири хвилини, а вони зникли так повністю, ніби їх поглинула земля. Тож я повернув далі, як я і думав, і, поїхавши прямо в око вітру, зробив найкращу швидкість, яку міг змусити коня висунути до місця призначення.
Це було не більше години їзди в поганий день, та все ж через дві години я не тільки не прибув, але й не міг розрізнити жодного з орієнтирів, які вказували на наближення до нього. Намети, і схили пагорбів, і виступаючі скелі — усе зникло, і нічого не було видно вгорі, довкола, внизу, крім одного білого аркуша, начебто натягнутого навколо мене. Це було справді неприємно, але нічого не можна було вирішити, окрім як їхати далі й довіряти Провидінню. Море чи лінії незабаром виведуть одного. Кінь усе ще продовжував пирхати снігом із ніздрів і кидати головою, щоб очистити очі й вуха від замету; і все ж ні намету, ні людини — жодної душі на цьому півострові, де кишать міріади солдатів.
Минуло три години! — Де я можу бути на землі? Це чари? Невже армія тут, лінії окопів і сам Севастополь зникли з лиця землі? З кожною миттю сніг падав дедалі густішим. Нарешті кінь зупинився й відмовився йти проти бурі. З швидким гарчачим гавкотом промчала темна постать — то вовк чи то дикий пес, і кінь злякано кинувся далі. Холод пронизував мої кістки, коли він зустрічався зі штормом, час від часу занурювався вище колін у снігові замети, що стрімко утворювалися на кожному горбку й борозні в землі; добрий глибокий перелог — колодязь чи яма — міг би в одну мить усунути чиїсь страхи й занепокоєння.{223}