З ранком 15 листопада настало яскраве холодне небо, і наші чоловіки, хоч по щиколотку в багнюці, підбадьорилися, коли знову побачили сонце. Вершини пагорбів і схили гір були вкриті снігом. Оскільки з Балаклави до нас дійшли чутки про великі нещастя, я, поснідавши в своїй стайні, пробрався туди, як міг. Дороги були просто трясовиною. Ще один день дощу зробив би їх абсолютно непрохідними, і тільки для плавання чи навігації. Мертві коні й худоба{187} були розкидані по всій країні, і то тут, то там можна було побачити сумну маленьку процесію, навантажену тягарем якогось неживого тіла, що повільно прямувала до лікарняних наметів, які знову розбили.
Проходячи повз французькі лінії, я помітив, що всі війська були вигнані, вони рухалися та оберталися колоною, щоб зігріти кров. Їх щойно зібрали, і було приємно дізнатися, що чутки про втрачених людей були сильно перебільшені. Наші займалися копанням траншей та розчищенням наносу.
Росіяни в долині були дуже активними, і, судячи зі стану землі та кількості розв’язаних коней, вони також мали бути дуже нещасними.
Звернувшись біля батареї капітана Пауелла, де матроси наводили зброю, я пройшов через мули з боєприпасами та артилерійські вагони, що розсталися, до міста. Внизу була Балаклава — її води кишили кораблями — ані брижі на їхній поверхні. У це було майже неможливо повірити, але дванадцять годин тому кораблі тягнули якорі, дрейфували, сідали на мілину та розбивали одне одного на шматки в тому спокійному озері. Побілені будинки вдалині виглядали такими ж чистими, як і раніше, а стара зруйнована фортеця на скелях угорі спохмурніла над морем і підняла свої стіни й вежі вгору, не постраждала від шторму.