Траплялося, що ми мали наперед попередження про те, чого можна очікувати. У п’ятницю, 10 листопада, всього за чотири дні до смертельної катастрофи, яка спричинила такі катастрофи, я був на борту «Джейсон Капітан Лейн», який випадково лежав на вулиці, і коли він почався, я не міг повернутися на берег або дістатися до табору того вечора. Корабель був чудовим пароплавом, добре укомплектований і вміло керований, але до опівночі я б багато віддав, щоб опинитися на суші; бо шторм, що впав прямо в затоку, підняв високе дике море, яке ринуло вгору по урвищах у масах води й піни, вражаючи своєю силою й люттю; і натяг троса був таким великим, що капітану довелося його пом'якшити, обережно пливши вперед проти вітру. Невдалий Принц, який втратив два якорі та троси під час підйому день чи два тому, їхав біля Агамемнона, і застосував той самий спосіб; і з численних суден назовні, які через такий короткий час після цього були розбиті на уламки об ті жорстокі скелі, вигляд яких був розрахований на те, щоб жахнути серце найсміливішого моряка, було небагато таких, які не тягнули свої якорі й не тягнулися до залізного берега, який смертю опускався на нас. Гармати лиха гуркотіли крізь шторм, і стрілецький спалах на мить вказав на безпорадний транспорт, який, здавалося, кидався в самому центрі густої піни тих величезних бурунів, подібних до яких я ніколи не бачив, за винятком одного разу, коли побачив, як Атлантика бунтує проти скель Мохер. Але невдовзі шторм послабшав — на цей раз — і вітер і море вщухли задовго до ранку. Однак серу Едмунду Лайонсу, очевидно, не сподобалося його місце, бо «Агамемнон» у неділю вранці обійшов Каміш і наказав «Вогненному брандеру», який лежав на вулиці, піднятися до флоту біля Катчі. Щодо Принца та невдалих транспортів, то їм дозволили, ні, наказали стояти надворі, доки на них не налетить ураган.
14 листопада прийшло нове лихо — ураган.
Я перебував у млявому стані між пробудженням і сном, слухаючи, як дощ б’є по розвіваючомуся полотну намету, чи ухилявся від потоків води, що текли під ним, насичуючи ковдри та збираючись на простирадлі макінтошу в басейнах, коли поступово я усвідомив, що шум дощу та шум його сильного удару об землю поглинув рев. вітру та тріпотіння наметів надворі. Невдовзі боки полотна, заховані під великими камінням, почали підніматися, дозволяючи вітру проникати всередину й гнати листи дощу прямо в обличчя; кілочки вказували на хворобливу нерішучість{181} і відсутність твердості мети. Уявлення про стан справ зовні було не так, щоб викликати дух покори перед долею, яка загрожувала нашому слабкому притулку. Земля втратила твердість. Грязь — не що інше, як багнюка — летіла перед вітром і пливла, як дощ, покривала поверхню землі.