ЯКЩО демонстрація найяскравішої доблесті та сміливості, яка відбивала б блиск найкращих днів лицарства, могла стати повною втіхою для події 25 жовтня, у нас не було причин шкодувати про втрату, яку ми зазнали.
У наступній розповіді я описую, наскільки можу, те, що сталося на моїх власних очах, і викладаю факти, які я почув від людей, чия правдивість була бездоганною. У деяких колах існувало певне відчуття, що з нашою кіннотою не поводилися належним чином після того, як вона висадилася в Криму, і що вона втратила золоті можливості через нерішучість і надмірну обережність своїх керівників. Говорили, що наша кіннота повинна була маневрувати під Бульянаком так чи інакше, згідно з уявленнями критика. Було також підтверджено, що легка кіннота була абсолютно марною при виконанні одного зі своїх найважливіших обов’язків — зборі провіанту для армії — що вона була «вища за свою справу і занадто прекрасні джентльмени для своєї роботи»; що наш кінь повинен був штовхнути летючого ворога після битви на Альмі; і, перш за все, те, що спочатку на фермі Маккензі, а також у ущелині біля Камари 7 жовтня їх неналежним чином утримали від нападу, і вони не змогли досягти великих успіхів, які дали б їм право на повну частку лаврів кампанії, виключно завдяки боязкості офіцера, який командував. Існування цього почуття було відомо багатьом нашим кіннотникам, і вони були обурені та роздратовані тим, що найменша тінь підозри повинна лежати на будь-якому з їхніх корпусів. Вони не мали нічого спільного зі справедливістю цих наклепів, і, мабуть, головною думкою в їхніх головах було те, що, якби випала нагода, вони подадуть світу такий приклад мужності, який назавжди присоромить своїх недоброзичливців.