У день нашого походу з Катчі мене вразила лихоманка, я впав зі свого поні в струмок, де він пив, і один із штабних хірургів посадив мене в тремтячу арабу, що везла частину багажу легкої дивізії, разом із бідним Г’юзом із 23-го полку, одним із найкращих людей британської армії, який помер протягом зими. Сонце було надзвичайно сильним, і коли з вершини лісистого пагорба ми побачили чарівну долину Бельбек, усіяну білосніжними будиночками, величними віллами, із затишними хуторами, що ховаються в{135} деревах, і оточені безперервною лінією найрозкішніших зелених виноградників і найблагородніших садів фруктових дерев, було Захоплюючись гоміном по всій армії, чоловіки, що кидалися вниз по крутих схилах пагорбів, незабаром закип’ялися в кожному саду й згрупувалися в нищівні зграї навколо кожного куща. Проте їхня зупинка була недовгою.
Було дано слово перепливти потік, і його яскраві води незабаром були заперечені тупотом багатьох ніг. Саме тоді, коли араб, у якому я лежав, проходив повз красивий маленький замок, який, як кажуть, належав російському генералу, я побачив, як з нього виходить потік солдатів, навантажених невідповідною, але водночас найбагатшою здобиччю; інші займалися всередині, розбиваючи скла, викидаючи дзеркала, картини та меблі з відкритих рам. Від офіцера, який стояв поруч, я дізнався, що солдати не вчиняли жодної шкоди, аж поки не побачили, як штабний офіцер виніс із дому бронзову статуетку й поїхав з нею, після чого пролунав крик: «Давайте й ми грабуватимемо, якщо наш офіцер подає приклад». Я не міг не думати, якою була б доля того офіцера, якби він служив у нашого великого князя.