Якби ви могли поговорити з цим бідолашним болгарином, ви побачили б, що його розум такий же пустий, як і земля навколо вас. Він християнин за модою, але він набагато більше вірить в обереги, в амулети і в нечистого священика і якогось святого свого села, ніж у молитву чи роботу. Він вірить, що турки є його природними господарями; що він повинен покірно терпіти те, що їм заманеться, і що між ним і небом є лише одна сила і одна людина, достатньо сильна, щоб врятувати його від найжорстокіших знущань або протистояти суверенній владі Османів — і ця сила — Росія, і ця людина — цар. Усе його багатство — той жалюгідний візок, який він вважає тріумфом будівництва; і він перегнав цих худих буйволів із лютими очима за багато миль із якогось далекого села, сподіваючись отримати роботу в комісаріаті, який пропонує йому, як йому здається, найщедрішу винагороду з трьох. 4г. день за послуги собі, своїм звірам і арабі. Його їжа — грубий чорний хліб або каша з рису та жиру, приправлена часником, запах якого проник до самих кісток і парою поширюється навколо нього. Його напій — вода, а час від часу п’янка погана ракія чи кисле сільське вино. У цій жалюгідній постаті ви марно шукаєте крапельки фракійської крові або шукаєте нащадка римського легіонера. З якої б раси він не походив, тутешній болгарський селянин є найсправжнішим рабом, який будь-коли створювала тиранія, і коли він повільно йде геть, опустивши очі й похиливши голову, біля свого воза, найзатверділіше серце, мабуть, зворушиться жалем через його німий пригнічений стан і ненавидить людей і правління, які стерли його в порох.
Відправлення Легкої дивізії
сторінка 64/696