У сутінках грали наші оркестри, і гори Мореї, вперше відтоді як вони піднялися з моря, відлунювали звуки «Боже, бережи королеву». Наші вокалісти зібралися й заспівали багатоголосі пісні або бадьорі хори, і ніч пройшла приємно на спокійній воді та на рівному кілі. Люди розпалили багаття на пагорбах, але вогні незабаром згасли. У вівторок о шостій годині ранку «Золоте руно» покинуло затоку Ватіка та пройшло повз Пуло-Белло о 10:45 ранку. Грецьке узбережжя, що тягнулося ліворуч, вимальовувалося скелястими масивами гір, укритих сніжними вершинами, і іноді виднілися міста — скупчення білих цяток на темному пурпурі пагорбів; і перед вечором корабель, безпечно пройшовши крізь усі жахи Егейського моря та його островів, узяв курс на вхід до Дарданелл. Однак о 2-й годині ночі в середу знову почав люто дути вітер, який здійнявся так, ніби «Еол щойно відкрив міхи і поставив до них нових людей», якщо використати морське порівняння. Проте за кілька годин вітер стих з тією ж швидкістю, з якою піднявся. Спокійне море вітало корабель, коли він проходив на парах повз Мітілену. Ліворуч лежав вхід до Афінської затоки — зліва від нас була Евбея — перед нами був Тенедос — справа здіймалися снігові височини гори Іда — і Троада (жахливо й непробачно схожа на «Болото Аллена!») простягалася своїми коричневими складками, поцяткованими рідкісними курганами, від моря до схилу гори на багато льє. Між нами та призахідним сонцем стояв Афон (як кажуть, на відстані дев’яноста миль) — піраміда пурпурової хмари, залитої золотим світлом; і фрегат «Леандр» показав свій номер і відразу пішов просто в ті самі води, що лежали між Сестосом і Абідосом, повз тінь гігантської гори, що простягалася на нашому лівому траверзі. Коли судно увійшло у ворота Дарданелл і стрімко помчало вгору між їхніми темними берегами, вартові на фортах і вздовж хребтів голосно окликали — кричали один одному, щоб бути напоготові — а оркестр Стрілецького полку весь цей час грав останні модні польки або знайомив скелі з «Прав, Британіє» та «Боже, бережи королеву».
О 21.30 наш корабель пройшов повз замки Дарданелл. Її не зупинили й не вистрілили, але вартові жахливо верещали, світили вогниками й, здавалося, виконували конвульсивні паші від страху чи відваги на скелях. Єдиною відповіддю був спокійний звук другого посту на хортах — уперше звук англійських легких піхотних труб порушив тишу тих античних берегів[5].