Інтерес, викликаний подіями кампанії в Криму, не згас. Дійсно, має пройти багато років, перш ніж опис подробиць цієї великої боротьби, її слави та її лих перестане відроджувати почуття радості чи горя, з якими сучасне покоління дивилося на величні зусилля своїх співвітчизників. Як записи, на яких повинна базуватися майбутня історія війни, ніхто не може бути більш цінним, ніж листи, написані з місця події, прочитані за допомогою світлих документів, таких як ті, які незабаром будуть оприлюднені, і можуть накинути на них.[1] Може існувати неправильне уявлення щодо природи мотивів, якими керуються державні діячі та військові лідери, але не може бути помилки щодо того, що вони роблять; і, хоча не завжди можна встановити причини, які визначають їхню зовнішню поведінку, їхні вчинки зафіксовані в історичних меморандумах, які не можна оспорювати чи заперечувати. Вперше в наші дні командувачі арміями були змушені надати світові пояснення міркувань, якими вони керувалися під час війни, в якій більшість страждань наших військ приписувалося їхньому невігластву, поганому керуванню та байдужості. Вони були змушені прийняти такий курс не через накази своїх начальників, а під тиском громадської думки; і цей тиск став настільки великим, що кожен, коли він відчував себе підданим його впливу, намагався втекти від нього, перекидаючи провину на плечі своїх колег або на військового цапа відпущення, відомого як «система». Коли кожен з метою самозахисту вимахував пером або язиком проти свого брата, він робив сумні розриви в мантії офіційної відповідальності та секретності. Навіть у Росії преса, на власний подив, була покликана висвітлювати заслуги капітанів і пояснювати великі стратегічні операції; і громадськість там читала в офіційних органах свого уряду майже те саме, що й наша британська громадськість у свідченнях, наданих комісарам Челсі. Багато з того, що було приховано, виявилося. Ми знаємо більше, ніж робили; але ми ніколи не дізнаємося всього.
Вступні матеріали: Звернення автора (1858) та Передмова
сторінка 1/696