Нарешті слід перерахувати 500 сімей калмиків, неправильно названих християнами, які займають два береги Куми, між Володимирівкою та Каспієм. Деякі російські місіонери намагалися навернутися наприкінці минулого століття, але їхні спроби прозелітизму, засновані на силі, були безрезультатними і не викликали нічого, крім повстань. З тих пір цих калмиків, деякі з яких дозволили охреститися, стали називати християнами, головним чином для того, щоб відрізняти їх від тих, хто, як і вони, не зобов'язаний військової служби. Вони в основному зайняті охороною соляних басейнів і належать, під назвою козаки, до мосдоцького полку. Уряд годує їх та їхніх коней, коли вони на справжньому служінні, але вони все одно платять податок за кожну голову худоби, сума якого йде в полкову скриню. Ці калмики, не маючи власного табору, давно домагалися, щоб йому його приписали. Уряд пропонував їм землю в околицях Ставрополя, столиці кавказького уряду, але вони відмовилися, побоюючись набігів черкесів. Ці номінальні християни разом з турками є найнебезпечнішим народом у степу. Їх нападів зовсім не варто боятися вдень; але вночі треба пильно стежити за своїми верблюдами і кіньми; бо в цих пустелях пограбувати мандрівника його транспортний засіб — це майже позбавити його життя.
Як видно зі сказаного вище, літні табори калмуцьких орд розташовані в найпівнічніших частинах країни, де є найбагатші пасовища і де худоба найменше страждає від мух у спекотну погоду. Еміграція на північ майже загальна; лише кілька дуже нужденних сімей, які не мають худоби, залишаються в зимовому таборі, тримаючись якомога ближче до поштових станцій і населених пунктів, в надії отримати роботу. На початку холодної пори року орди повертаються на південь, вздовж берегів Каспію і Куми, де вони зупиняються серед лісів очерету, які постачають їх вогнем і кормом для худоби.
У всіх цих бідних лісами регіонах очерет має величезне значення, і природа щедро поширила його вздовж усіх степових річок і в усіх численних низинах, що примикають до Каспію. Жителі Астрахані регулярно і систематично використовують їх, використовуючи їх не тільки для палива, але також для покриття дахів своїх будинків і для покриття соломою своїх возів, навантажених сіллю або рибою, які вони відправляють у глиб країни. Саме навесні, перед повенями, спричиненими таненням снігу, починає проростати очерет. Їх стебла, завтовшки з палець, незабаром виростають на висоту дванадцяти-тринадцяти футів. Ті, що ростуть на берегах Волги, ніколи не закриваються найвищими повенями. Початок зими – це час закладення очерету, а весь незрізаний і винесений прийнято спалювати, щоб відмерлі стебла не заважали росту молодих пагонів.