На світанку наступного ранку сідлові коні були готові, і ми вирушили на Маничку, на місце впадіння Манича в Дон. Після кількох годин їзди ми зупинилися біля розливу останньої річки; і через відсутність кращої дороги, щоб дістатися до станиці, ми були змушені взяти себе вбрід через тимчасове озеро. Це була найнеприємніша частина нашої подорожі. Понад чотири ліги наші коні продиралися крізь густу багнюку, вода сягала їм до живота; а іноді їх змушували плавати. Крім того, нас мучили хмари мошок. Нарешті наше становище стало зовсім нестерпним; бо в самій середині цього проходу на нас напав сильний ураган, дощ лив потоками; наш багажний вагон зламався, і ми ледь не втратили весь його вміст. Цілий день пішов на подолання шести ліг до Манички. Нашим калмикам вдалося лише швидко витягнути віз із ями, в якій він застряг, впрягши в нього одного зі своїх коней за хвіст. Це безпомилковий засіб, як ми часто переконалися на досвіді; ніщо не може протистояти насильницьким зусиллям нещасного коня, коли він опиняється в такому скрутному становищі.
Вийшовши з Манички, ми попрямували вздовж басейну Манич. Перші житла, які ми описали, були жалюгідними татарськими хатами, оточеними ожиною та будяками. Ми знайшли в них старого татарського сотника, пережиток французької кампанії. Він дуже потішив нас своїми помпезними похвалами про доблесть і високий зріст пруссаків. Француз, казав він, не боїться десяти росіян, але прусс принаймні десять французів поселить.