Мені було важко повірити собі на межі Каспію, слухаючи розмови про образотворче мистецтво та промислову економіку, як у Відні чи Парижі. Музика також у великій моді в Астрахані, і багато творів Доніцетті співають там блискучими та витонченими голосами. Наші кадрилі теж там у моді, а також чарівні мелодії Лоїзи Пуже.
На віру деяких мандрівників, які були або, як повідомлялося, були в Астрахані, ми очікували знайти в місті чимало англійців, італійців і навіть французів; але справа в тому, що в ньому навіть немає жодної особи з цих націй, а його суспільство складається виключно з росіян і німців, посланих туди як працівників. Я міг чути лише про одного бельгійця, колишнього військовополоненого, який став кравцем і тепер має дуже значний стан. Астрахань претендує на те, щоб у неї був театр, але я мало що можу про це сказати. Уявіть собі дуже потворний і дуже чорний зал, умебльований приблизно з тридцятьма нішами в подвійний ряд; яма, прикрашена кількома брудними кафтанами; оркестр, що складається з нікчемної скрипки та півдюжини труб, весь освітлений рядом свічок на авансцені, і ви маєте уявлення про те, що може назвати себе театром на березі Каспію. Щодо творів і акторів, то вони взагалі під критикою.
Під час нашого перебування в Астрахані губернатор дав великий бал і кілька вечорів. Хоча спека була нестерпною, кімнати щоразу наповнювалися модним натовпом, завжди спраглим насолоди. Російські намісники грають роль дрібних царів і здійснюють вплив на всі стани, що бере свій початок у самій конституції країни. За абсолютного правління кожен вищий службовець користується необмеженою владою у своїй сфері. Він має своїх придворних, своїх фаворитів, свою численну канцелярію, своїх офіцерів і свій етикет, побудований на зразок петербурзького, словом, усе, що становить зовнішні ознаки влади. Але всі ці видимі ознаки величі та могутності є лише відносними, бо над цими дрібними царями стоїть суверенна воля, яка може одним словом позбавити їх привілеїв і відправити до Сибіру. Не треба думати, що рабство існує в Росії тільки для народу; чи підеш ти на схід чи на захід, у блискучі петербурзькі салони чи в ісбас московського селянина, — скрізь знайдеш; тільки воно зазвичай маскується під формами, які вводять в оману багатьох мандрівників, чиї судження обманюються блискучим лаком, яким росіянин уміє одягнути себе, своїм численним персоналом, своєю княжою обителлю та пишністю свого офіційного життя. І все-таки що це все насправді? Щось схоже на мильні бульбашки, які блищать усіма кольорами веселки, але зникають при найменшому подиху.