Ми з подивом зауважили, що в усіх таборах, крізь які ми проходили, не було жодного священика, але згодом ми дізналися, що всі вони пішли на північ до Сарпи, де були набагато кращі пасовища і де ніхто не мучився від міріад комарів, яких у тих країнах рясніє восени. Нам самим доводилося багато терпіти від тих жахливих комах аж до Володимирівки, і ми часто були настільки роздратовані ними, що бажали собі повернутися на піски Манича.
Навіть якби брак води не зупинив нашу подорож, стан наших запасів був такий, що я навряд чи знаю, що ми могли б зробити. Наші бекон, рис, кава та печиво давно зникли; у нас не залишилося нічого, крім невеликого запасу чаю та цукру, а в іншому ми залежали від яструба, який щодня творив чудеса, заповнюючи недоліки нашого комісаріату. Наша остання трапеза під наметом складалася лише з дичини, приготованої всякими способами. Антоній, який до своїх обов’язків драгомана додав функції дворецького, кухаря та майстра, використав усі свої повноваження з цієї нагоди: але ми були насичені дичиною; ми жили на цьому так довго, що вигляду дикої гуски було достатньо, щоб викликати у нас напад нетравлення. Тому ми дуже раділи, що, підійшовши до будинку інспектора з Калмуків, ми сіли за стіл, накритий овочами та тістечками.
Будинок того офіцера (дуже приємного молодого росіянина, який говорив калмуцькою, як рідною) стояв трохи віддалік від Куми на чудовому лузі. Давно ми не бачили такого краєвиду, і хоч ми ще були на межі пустелі, той маленький білий будиночок із зеленими жалюзі на вікнах і два-три красивих дерева навколо нього повністю змінили фізіономію країни в наших очах.
Ревізор дав нам чимало відомостей про власника Володимирівки, про якого ми вже чули в Астрахані, і запропонував супроводжувати нас до закладу, до якого було ледь десять верст. Саме там ми запропонували відпочити та набратися сил після втоми нашої подорожі та остаточно розлучитися з нашим ескортом.