Саме 5 січня 1771 року, у день, призначений первосвящениками, Убача розпочав свій похід із 70 000 сімей. Більшість орд зібралася тоді в степах на лівому березі Волги, і вся юрба пішла за ним. Лише 15 000 сімей залишилося в Росії, тому що Волга залишалася незамерзлою до незвичайного пізнього періоду і не дозволяла їм переправитися на місце зустрічі. Оубача безперешкодно прибув за Яїк, але потім був сильно атакуваний уральськими та хиргизькими козаками і втратив багато людей. Після двомісячного походу виснажені орди отаборилися на Іргічі, що впадає в озеро Аксакал, на північ від Аральського моря. Далі їм довелося перетнути жахливу пустелю Чаре-Усун, де вони зазнали всіх мук спраги та зазнали невимовних лих; після чого вони прибули до озера Палкаче-Нор, де багато з них загинули в останній зустрічі з хиргизами. Потім Оубача пройшов через країну буратів і нарешті досяг Китаю після восьмимісячного маршу. Як не дивно, московський уряд не вжив жодних енергійних заходів, щоб арештувати втікачів і затримати їх у Росії. Справді, генерала Траубенберга, який командував в Оренбергу, було відправлено в погоню за ними, але він повністю провалився, чи то через недієздатність, чи то з інших причин. Так було здійснено найнезвичайнішу еміграцію сучасності; імперія раптово була позбавлена скотарських і войовничих людей, чиї звички так добре узгоджувалися з прикаспійськими степами, а регіони, в яких багато тисяч сімей годували свої незліченні отари і стада протягом довгого ряду років, залишилися спустошеними і безлюдними.
Зараз ми витягнемо цю частину Мемуарів єзуїтів, том. I., в якому отець Аміот розповідає про прибуття калмиків до Китаю, датований Пекіном 8 листопада 1772 року. Я копіюю цей цікавий документ з оригінального рукопису отця Аміота.[39]