15 травня 1838 року ми прощалися з Константинополем і, стоячи на палубі одеського пароплава, коли він входив у Босфор, не могли відірвати очей від чудової панорами, яку залишали позаду.
Тоді Константинополь постав перед нами у всій своїй величі та красі. Розташоване, як Рим, на семи пагорбах, здійснюючи свій суверенітет, як Коринф, над двома морями, величезне місто представляло нашим очам чудовий амфітеатр палаців, мечетей, білих мінаретів і зелених платан, що виблискували на азіатському сонці. Який опис міг би адекватно описати це дивовижне видовище чи навіть дати уявлення про нього? Чи не було б неправильним створення, як сказав Ламартін, порівнювати Константинополь з будь-чим іншим у цьому світі?
Тим часом ми просувалися вгору по Босфору, і два береги, окаймлені уздовж Чорного моря кипарисовими гаями та наполовину приховані під їхньою похмурою тінню, приваблювали частку того уважного погляду, який ми досі обдаровували лише великим містом, що зникало за нами. Сама протока Босфор представляла собою дуже жваву сцену. Тисяча білих вітрильників легко ковзала над хвилями, безупинно припливаючи та відходячи від берега до берега. У міру просування Босфор дедалі більше розширювався, і незабаром ми ввійшли в те Чорне море, чия зловісна назва так добре узгоджується з штормами, що його постійно здригають. Безліч суден усіх видів і розмірів стояли на якорі біля входу в канал, чекаючи сприятливого вітру, щоб вивести їх із проток, які самі по собі становлять більше небезпеки, ніж уся навігація Чорного моря. Труднощі цього переходу ще більше посилюються на початку весни та наприкінці осені густими туманами, які спричинили розбиття незчисленної кількості суден на крутих скелях цих скованих залізом берегів.