Походження та історія донських козаків

Було це в кінці травня 1841 року, я вирушив з Новочеркаська, щоб дослідити Манич, мізерний струмок, але який, тим не менш, довгий час мав честь позначати кордон між Європою та Азією. Зі мною був мій друг, барон Клох, німець за походженням і дуже приємний чоловік, нещодавно вперше прибув до Росії. Його розумна розмова була для мене великим джерелом задоволення. Шестигодинна дорога привела нас до Аксаю, чарівної станиці, побудованої як амфітеатр на правому березі Дону. Це велике торгове місце козаків, і якби не поблизу Ростофа, російського і, звісно, ​​привілейованого міста, його зробили б столицею країни Дону та головним транспортним пунктом усього руху з півночі імперії. Спочатку цей проект навіть підтримували, але він зазнав поразки частково через інтриги, а частково, я вважаю, через упертість графа Платофа. Аксай, тим не менш, найкрасивіша станиця в країні. Його будинки з балконами, пофарбовані в різні кольори, його порт, активність, що панує в ньому, його жваве і метушливе населення, все це збуджує увагу мандрівника та викликає цікавість. Коли я прибув у місто, розлив Дону був у розпалі, і, наскільки сягало око, води покривали низьку рівнину, що тягнеться вздовж його лівого берега. Незабаром ми отримали човен з лоцманом і чотирма чудовими веслярами, і о дев’ятій вечора ми вирушили, щоб переплисти річку. Вечір був абсолютно спокійним і прекрасним; і я ніколи не забуду лодки з пузатими вітрилами, що ковзають за течією, меланхолійні пісні російських човнярів, звуки з Аксаю, що поступово завмирають удалині, і наш човен, що пливе гладдю води, яка тисячами іскор висипається з весел. Опівночі ми пристали до Макінської, де й провели решту ночі на копицях сіна, у дворі мізерної корчми.