Сільське господарство, мануфактури та корисні копалини Півдня

Не задовольняючись цими цінними джерелами багатства, яких було б достатньо для підтримки величезної і справді національної промисловості, Росія вважала за потрібне створити для себе мануфактурну промисловість, таку як існує в інших країнах Європи, і для досягнення цієї мети вона винайшла систему найабсолютнішої заборони. Наскільки вона досягла успіху? З усіх європейських країн Росія, безсумнівно, опинилася в найнесприятливіших умовах для боротьби з іноземними виробниками. Оскільки вона розташована на краю Європи, до неї можна дістатися лише довгими, важкими та дорогими шляхами; і оскільки всі її мануфактури речей, шовку тощо зосереджені в Москві, витрати на перевезення величезні. Таким чином бавовна, вивезена в Одесі, спочатку везеться до Москви, а потім повертається, після обробки, до урядів Чорного моря. Нестача здібних і розумних робітників також є однією з найсерйозніших перешкод для заснування мануфактур; російський селянин по суті займається землеробством і нічого не знає про ремісничі промисли, за винятком того, що вони служать йому в щоденній праці; а потім, через конституцію та наслідки того тривалого рабства, яке тяжіло і досі тяжіє над ним, його ідеї природно стиснуті й ніколи не можуть бути застосовані до більш ніж одного об’єкта. Єдиний талант, яким він володіє справді надзвичайною мірою, — це наслідування. Чорна емаль кавказька робота чудово імітується в Тулі; а в Лугані, в уряді Єкатеринослава, вони виготовляють дуже гарні речі з берлінського заліза, скопійованого з прусських зразків. Цей талант до наслідування, без сумніву, цінний у майстернях, де вони постійно виготовляють один і той самий набір речей і тим самим способом; але він стає абсолютно неефективним на мануфактурах для штучних товарів, в яких повинні бути постійні інновації та вдосконалення: отже, ми бачимо, що всі великі мануфактури, після того як спочатку ними керували іноземні інспектори та робітники, поступово занепадають з того моменту, як вони переходять до рук місцевих. Росіяни, по суті, позбавлені фантазії та духу винахідництва; і тоді схильність робітників до лінощів і пияцтва не може не бути фатальною для промисловості. Робітник завжди шукає якийсь привід, щоб втекти від праці; він має свій календар, у якому кількість свят подвоєна; їх він використовує, щоб напиватися, а наступні дні – спати без алкоголю. У результаті він проводить півроку, нічого не роблячи, що він прагне продати свою денну роботу за найдорожчою ціною, і що робочий час, таким чином, невизначений, неможливо точно визначити час виробництва. Цей нещасливий моральний стан робітничих класів однаковий по всій Росії і може вважатися одним із найстрашніших зол, властивих вітчизняній промисловості. До цих перешкод, виходячи з самої природи людей, додаються не менш владні фізичні труднощі. У Франції, Англії та Німеччині, коли засновується будь-яка нова мануфактура, вона завжди спирається на інші галузі, які вже існують, і щодо яких вона не має потреби сама себе використовувати. У Росії, навпаки, щоб досягти успіху в будь-якій галузі виробництва, необхідно одночасно створювати всі пов'язані з нею аксесуари. Кожен знає, яку величезну кількість мериносової та іншої вовни постачає Південна Росія, і на перший погляд здається, що з усіх виробників вовняних тканин найкращі шанси на успіх у цій країні. Але це не так: я побував на двох-трьох суконних фабриках на березі Дніпра, що належать іноземцям і керуються ними з умінням вище всяких похвал; однак вони змогли проіснувати з великими труднощами та завдяки особистій праці їхніх власників. Сам уряд кілька років тому збудував у Єкатеринославі одну з найбільших суконних мануфактур, які мені відомі; ткацькі верстати приводилися в рух двома паровими двигунами, і було зайнято кілька сотень робітників. Заклад, однак, закрили після трьох років існування, і я сам бачив, як усі матеріали продаються за великим зносом.