Руїни Судака, Феодосія (Кафа) та Керч

Після трьох днів, проведених у дослідженні руїн генуезької колонії, днів, що стали вдвічі приємнішими завдяки різноманітній і повчальній розмові мого доброго cicerone [чичероне], пана Фелікса Лагоріо [75], я знову вирушив у дорогу, щоб продовжити свої дослідження аж до найсхіднішої точки Криму. Саме з того місця, де останні пагорби Кримського пасма знижуються біля підніжжя мурів Феодосії, починається славнозвісний Керченський півострів, що простягається між Чорним і Азовським морями до берегів Кіммерійського Боспору. Коли я перетинав його нині безлюдні й посушливі рівнини, де, здавалося, ніщо не здатне бодай на мить привернути увагу, мої думки з подивом линули до тих славетних часів, коли тут процвітали численні багаті міста, зведені в цих краях колонізаторським генієм мілетців. Феодосія, Німфей, Мірмекій, а по той бік протоки — Фанагорія, наповнювали блискучу історичну сцену, викликану моїми спогадами; але над усіма ними височів Пантікапей, славетна столиця Боспорського царства, де грецька витонченість і цивілізація панували стільки століть і де помер Мітрідат, який перед тим певний час загрожував існуванню Римської імперії. Поки моя уява відтворювала ту чудову панораму, яку, мабуть, являв собою півострів, коли боспорці вкрили його своїми багатими поселеннями, російський pereclatnoi [перекладний екіпаж] ніс мене крізь безкраї безлюдні простори, де я марно шукав бодай якихось слідів того давньогрецького панування, велич і процвітання якого звеличував Геродот за п’ять століть до нашої ери. Лише надвечір, коли я наблизився до Боспору, мою цікавість неабияк розпалили дивовижні зубчасті обриси, які степ утворював на лінії горизонту, і невдовзі я опинився посеред одного з головних некрополів стародавнього мілетського міста. Величезні земляні конуси височіли навколо мене, а численні коралові скелі, перемішані з курганами, зведеними людськими руками, підкреслювали велич цього незвичайного цвинтаря. Дійшовши до краю плато, я міг оглянути всю широчінь Кіммерійського Боспору. Останні промені призахідного сонця забарвлювали скелі на азійському березі та трикутні вітрила кількох рибальських човнів; численні кургани Фанагорії рельєфно виступали на тлі блакитного неба, і поки меланхолійні барви вечора поступово огортали спокійні води протоки, чітка тінь мису Ак-Бурун уже лягала далеко на них. Я мав лише кілька секунд, щоб помилуватися цією чудовою грою світла й тіні: сонце сховалося за обрієм, і сутінки миттю вкрили краєвид своїми одноманітними барвами. Через десять хвилин я в’їхав до Керчі, зовсім нового російського міста, що простяглося вздовж моря біля підніжжя славнозвісної скелі, яку народна традиція нарекла Кріслом Мітрідата. Саме на схилі цієї гори, колись увінчаної акрополем, амфітеатром розкинулася столиця Боспорського царства. Кілька понівечених уламків — це все, що нині лишилося від Пантікапея; пагорб, на якому він стояв, випалений сонцем, голий і порізаний глибокими ярами, і сучасним археологам довелося докласти чимало зусиль, щоб точно визначити місце розташування найславетнішої з мілетських колоній.