Правила Петра Великого, безсумнівно, спочатку були чудовими, і навряд чи цей государ міг винайти ефективніший спосіб оволодіти дворянством і повалити його перед своїми ногами. Але тепер, коли очікуваний результат досягнуто, ці інститути потребують модифікації; бо, за значно змінених обставин у країні, вони служать лише безмірному збільшенню чисельності згубної бюрократії та перешкоджають розвитку середнього класу. Отримати допуск до чотирнадцятого класу і стати дворянством — це єдина амбіція сина священика чи купця, амбіція, цілком виправдана нещасним становищем усіх, крім привілейованих орденів. Немає країни, в якій люди, що займаються торгівлею, були б у меншій пошані, ніж у Росії. Вони щодня піддаються образам з боку найнижчих клерків, і тільки шляхом підкупу вони можуть добитися найменшого акту справедливості. Скільки разів я бачив на поштових станціях нещасних купців, які чекали сорок вісім годин і більше на догоду прикажчику, не наважуючись скаржитися. Не мало значення, що їхні папери були досить регулярними, шляхтич чотирнадцятого класу не дбав про це, і він не дав би їм коней, поки не вичавить хорошу суму з particularnii tchelovieks, як він називав їх у своїй аристократичній гордості. Такі самі неприємності чекають на іноземця, який за паспортом вирушає в подорож без нагороди на петлиці чи будь-якого титулу, що надає йому значення. Я говорю з досвіду: більше двох років, проведених у мандрівках Росією як приватна особа, дозволили мені повністю оцінити поблажливість дворян чотирнадцятого класу. Пізніше, будучи найнятим у наукову місію уряду, я мав послідовно звання майора, підполковника та полковника; і тоді мені не було на що скаржитися; службовці та інші працівники прийняли мене з усією ввічливістю, яку тільки можна собі уявити. Мені ніколи не доводилося чекати на коней, і оскільки титул, яким я був нагороджений, дозволяв мені безкарно роздавати кілька відрізів батога, мої накази виконувалися з досить магічною швидкістю.
За такої системи у вільній країні аристократія зростатиме без кінця. Але не так у Росії, де кількість тих, хто може досягти звання, вкрай обмежена, переважна більшість населення — раби. Таким чином, спадкове та особисте дворянство включає не більше 563 653 осіб чоловічої статі; хоча всі вільнонароджені росіяни вступають на військову чи державну службу і залишаються на своїх посадах якомога довше; адже як тільки вони повертаються до приватного життя, вони кануть у забуття. З того моменту, як він одягає простий одяг, найдостойніший функціонер наражається на досади найнижчих підлеглих, які потім не упускають жодної можливості панувати над своїм колишнім начальником.