Потім у 1827 році Керч був оголошений портом першого класу з митницею входу та виходу. Негайно був побудований величезний лазарет, а через п'ять років з'явилися знамениті санітарні накази, які й досі регулюють судноплавство Азофським морем. Тривалість карантину становила тридцять днів, але перед тим, як цей час розпочнеться, судно має бути пришвартовано в лазареті, а всі речі на борту, включно з речами екіпажу, мають бути піддані фумігації протягом двадцяти чотирьох годин. Ця операція закінчилася, висадка моряків закінчилася після того, як вони спочатку позбулися всього свого одягу та портативних речей; вітрила занурюють у воду працівники закладу, а корпус судна дезінфікують. Після цих попередніх заходів, які часто займають від десяти до п'ятнадцяти днів, моряки повертаються на свої судна, і їхні дні карантину починають відраховувати. Усі ці правила дивно відрізняються від положень одеського лазарету, де карантин триває лише п’ятнадцять днів.
Ця нова система, яка фактично була забороною на Азофське море, звичайно, була на користь Керча. Але нам здається, що фіктивне процвітання цього міста вже досягло своєї крайньої межі, і ми дуже сумніваємося, що найкраще розроблені чи найсуворіші порядки зможуть коли-небудь надати його порту ті елементи комерційного процвітання, яких йому відмовила природа. Звідси ми бачимо, що, щоб уникнути затримки та витрат, пов’язаних із керченським карантином, купці Таганрока та сусідніх міст майже виключно використовували ліхтарі для перевезення своїх товарів на судна, пришвартовані в Кіммерійському Босфорі. Після прибуття в канал ці ліхтарі передаються в руки екіпажу судна, яке потрібно вантажити, а їхні люди залишаються на березі під час перевантаження. Після цього запальнички обкурюються протягом двадцяти чотирьох годин, а потім забираються назад в Азовське море. Однак усі ці операції виснажливі, дорогі та непевні; і єдина причина, чому торговці прийняли такий план дій, полягає в тому, що всі вони не бажають нести великі витрати на зберігання своїх товарів у Керчі, а також те, що нестача запальничок разом із нерегулярними вітрами та численними мілинами в Азофському морі роблять відправлення надзвичайно дорогими, так що не можна легко понести жодних додаткових витрат. При відкритті навігації в 1839 році вантажні перевезення між Таганроком і Керчем коштували аж чотири рублі за четверть пшениці, а влітку — 1-1/2. М. Taitbout de Marigny, який приділяв велику увагу всім цим питанням, оцінює фрахт, про який йдеться, в середньому еквівалентний тим, які зазвичай сплачують чорноморським суднам, що прямують до Архіпелагу.[78]