Незважаючи на небезпеки й труднощі, які супроводжували наші блукання по пустелі, ми не без певної частки жалю попрощалися з калмиками, патріархальною простотою життя яких ми поділяли більше місяця. Але коли ми під’їхали до Володимирофки й побачили прозорі води Куми, її лісисті береги та чудові краєвиди навколо, ця зміна була невимовно приємною для очей, які давно звикли до пустої та безводної пустелі.
Перед нами стояло гарне житло на пологому схилі, оточене двома башточками й увінчане бельведером, що височів над деревами. Позаду нас лежали табори калмиків і їхні табуни верблюдів, здалеку нагадуючи наслідки міражу, які так часто зустрічаються в пустелі. Трохи ліворуч село, мальовниче розташоване біля підніжжя особняка, спускалося терасами до узбережжя Куми, показуючи свої гарні майстерні, а його будинки відділялися один від одного насадженнями шовковиці, ліщини та ломбардійських тополь, пофарбованих у різноманітні відтінки осені. Усі чари, які багатство могло викликати з плодотворного ґрунту, були зібрані там, як щедра компенсація за нашу минулу втому. Погоничі верблюдів і козаки нашого супроводу цілком розділяли нашу радість і залишалися, як і ми, вражені тим блискучим явищем.
Невдовзі після цього ми увійшли у двір маєтку, який незабаром був переповнений служителями та слугами, усі були дуже збентежені, звідки міг узятися такий дивний караван. Наша поява цілком може викликати їх подив. Бричка, запряжена трьома верблюдами, йшла попереду невеликого загону, що складався з чотирьох чи п’яти озброєних до зубів козаків і кількох калмиків, які вели інших верблюдів, навантажених усім нашим кочовим спорядженням. Наша козацька старшина з соколом на кулаці й довгою рушницею, перекинутою позаду, під'їжджала близько до дверей карети, готова з російською точністю передати наші накази конвоїру і за найменшим сигналом кинутися галопом; у той час як наш драгоман, розвалившись на сидінні в ложі з італійською безтурботністю, з глибокою зневагою дивився вниз на метушливий натовп навколо нас і не сподобився відповісти жодного слова на їхні тисячі запитань.
М. Реброф, власник Володимирофки, якого чекав наш офіцер, вийшов і привітав нас у найввічливішій і сердечній манері та ввів у чудові апартаменти на першому поверсі, які виходили на великий гарний сад і містили більярдний стіл і кілька номерів Revue Etrangere. Потім, уповноваивши нас вільно користуватися його слугами, його садом, його кіньми та всім його майном, наш господар залишив нас на самих себе, з делікатним тактом, який не завжди виявляють навіть добре виховані люди.