Чудовим результатом усієї цієї системи карантину та митниці є наступне. Припустімо, що два судна одночасно вирушають із Середземного моря, одне до Таганрока, інше до Одеси, і що останнє, не отримавши вантажу, покине Одесу після п’ятнадцятиденного карантину та попливе до Азофського моря: існує повна ймовірність, що, пробувши в Таганроку достатньо довго, щоб прийняти свій вантаж, воно, повертаючись, все ж знайде перше судно в Керчі. доріг, очікуючи завершення формальностей, перш ніж він зможе увійти в Азовське море. Подібні заходи неминуче тримали б осторонь від портів Азофського моря і навіть від порту Керч кожне судно, яке заздалегідь було впевнене у своєму вантажі. Немає потреби в цьому місці знову наполягати на перевазі Феодосії, яка вважалася основним пунктом перевалки товарів, що надходять в Азофське море, і тих, які могли текти безпосередньо в її порт через Арабатський перешийок.
Що стосується комерційних ресурсів, які невід'ємно належать місту Керч, то достатньо поглянути на його положення на краю довгого, обезлюдненого й безплідного півострова, а також на його відстань від усіх шляхів, політичних чи комерційних, щоб переконатися, що вони мають бути цілком марними. Через сім років після створення порту річний митний дохід не піднімався вище 1200 руб. У 1840 році загальна кількість зерна, яке було випущено з міста Керч з моменту його заснування, чи то безпосередньо, чи через його склади, ледве досягала 5000 четвертей, а надходження митниці за той самий рік становили лише 695 130. Якщо з цієї суми ми віднімемо 551 108, суму акцизу на сіль, призначену виключно для російського споживання, і додаткову значну суму, вироблену іншими податками, залишиться надзвичайно мала сума для представлення чистого комерційного доходу. Отже, порт Керч аж ніяк не виправдав великих сподівань, які так безглуздо покладалися на нього; вона зруйнувала велике місто Феодосію, позбавила Крим його торговельного значення, відрізала всі шанси на процвітання в портах Азофського моря та покалічила навігацію; і все це без жодного прибутку, про який варто говорити, і без найменшої перспективи коли-небудь піднятися над низьким станом, у якому воно приречене вегетувати, як своїм географічним положенням, так і природою та конфігурацією прилеглих регіонів.