Повернувшись до Таганроку спиною, ми могли легко передбачити, що нам доведеться зазнати під час нашої подорожі. Тривала посуха і температура 99 градусів. вже перетворив зелені рівнини Дону на безводну пустелю. Часом вітер піднімав навколо нас такі клуби пилу, що небо зовсім закривалося від наших очей; дихання нам перестало, кров у вухах закипіла; наші страждання на даний момент були жахливими. Гаряче повітря під час пожежі не викликає більш болісного відчуття задухи, ніж відчуття вітру пустелі. Коні не могли встояти, але зупинилися й опустили голови, здавалося, що вони так само засмучені, як і ми.
Коли ми наближалися до Дону, країна була вже не такою мертвою, цілою рівниною, як раніше; поміж купами дерев на берегах ріки почали показуватися кілька козацьких станиць. Глибокі яри, вкриті листям, і сліди кількох струмків показують, якою приємною має бути ця частина степу навесні; але під час нашої подорожі все було висохло й майже прожарено променями сонця, яке жодна хмара не закривала протягом двох місяців.
Не доїжджаючи до Ростофа, ми проїхали через велике вірменське село. Його мальовниче положення, посеред яру, і східний стиль його будинків надають певного інтересу та різноманітності цим самотнім регіонам і тимчасово захоплюють уяву. Вечір обіцяв бути дуже гарним; щось безтурботне, спокійне й меланхолійне замінило виснажливу денну спеку.
Захід сонця в степах не схожий ніде більше. У країні з різноманітною поверхнею тіні, що поступово подовжуються, задовго попереджають, що сонце наближається до горизонту. Але тут нема чого перехопити його промені, поки воно не опуститься за межу степу; потім ніч настає з неперевершеною швидкістю; за кілька хвилин зникне всякий слід того блискучого світила, яке щойно спалахнуло весь захід. Це чудове перетворення, раптовий перехід, якому велич сцени додає майже надприродну велич і дивність.
Втомлений швидкістю, з якою ми їхали відтоді, як покинули Таганрок, я скористався нашою зупинкою на поштовій станції неподалік від села, щоб піднятися на височини, які приховували дорогу від мого погляду.
Як я вже сказав, ніч настала раптово, і на заході залишилося лише кілька блідо-червоних смуг, які зникали з кожною секундою. На протилежній точці обрію широкий червоний сяючий місяць, таким, яким він здається, коли він виходить із моря, велично піднімався до зеніту і вже наповнював цю область небес м’яким та таємничим сяйвом. Більша частина степу була ще в темряві, тоді як золота смуга позначала межі землі й неба: ефект був дуже незвичайний і чудовий.