Тепер підведемо підсумок. Якщо ми згадаємо, що Чингісхан, хоч і народився в племені, особливо позначеному як чорні татари, все ж прийняв назву монголів для свого народу; що історики одностайно називали воїнів Чингісхана монголами; що китайські хроністи, де Гіньї та багато інших вважали татар лише гілкою монголів; що сам Дю План де Карпен починає свою історію такими словами: «Incipit historia Mongalorum quos nos Tartaros appellamus», буде нелегко заперечити, що до дванадцятого століття, до великих азіатських вторгнень, татари й монголи були частинами однієї нації, що належали до однієї раси. Якщо згодом орди Чингізів відмовилися від своєї особливої назви, то цю обставину слід приписати кровавій боротьбі, яку Джессукай і його син, Чингісхан, мали вести проти своїх поневолювачів, білих татар, головного племені в тих регіонах. Але термін «татарський» все ще переважав у Європі, хоча всі китайські письменники та більшість письменників інших народів його продовжували вважати синонімом монгольського.
Релігійний і політичний устрій різних монгольських і татарських гілок до Чингісхана відомий нам дуже недосконало і не дає нам ніяких підстав для припущення позитивного поділу на дві раси. Згідно з монгольською працею «Джерело серця», написаною на початку тринадцятого століття, виявляється, що ламізм вперше був прийнятий Чингісханом і що за його наступників він став переважаючою релігією власне монголів. Проте розповідь Марко Поло, здається, доводить, що наприкінці тринадцятого століття монголи ще не повністю прийняли віровчення та обряди ламізму; тепер ми бачимо, що його сповідують усі калмики Росії.