«Я засміявся і сказав, що вона говорить про єресь, і якщо вона проповідує такі доктрини, то ризикує стати жертвою відлучення від церкви. «Відтоді, як я кинула проповідувати, — відповіла вона, — я почала думати таким чином; самотність змушує дивитися на речі в зовсім іншому аспекті, ніж той, у якому їх бачить світ. Тільки три місяці тому я поставив Католицтво понад усі релігії, а тепер я роздумую про ще більш досконалу та піднесену. Ти будеш моїм першим учнем?» — сказала вона тоном між жартома й серйозністю, що залишило мене дуже сумнівним, серйозно вона це чи ні. Коли вона вийшла з мого дому, я провів її до її дверей і пообіцяв, що заїду до неї наступного дня».
Друга бесіда була не менш курйозною, ніж перша: полковник застав свого сусіда, який метушливо працював зі скляною прядильною лампою та духовою трубкою, виготовляючи скляні намистини. Вона не дозволила присутності свого відвідувача перервати її операції, але закінчила перед ним достатньо, щоб зробити намисто. Тоді вона показала йому кілька коробок, наповнених різноманітними намистинами, зробленими своїми руками, і сказала дуже серйозно: «Якщо я коли-небудь повернуся у світ, я не буду носити жодних інших прикрас, окрім таких, як ці. Це дурниця — носити справжні перли. Подивіться, які вони яскраві, прозорі та великі! Чи хтось подумає, що вони не породжені Індійським океаном? Так само з усім іншим: яка важлива суть, якщо форма красива. і приємний для очей?" Полковник уже збирався розпочати серйозну дискусію щодо цієї дуже сумнівної моральної доктрини, дуже поширеної у вісімнадцятому столітті, як раптом змінивши тему, графиня зняла меч, який висів у узголів’ї її ліжка, і поклала йому на коліна. «Ви бачите цю зброю, полковнику: її подарував мені вендейський вождь на знак захоплення моєю мужністю; бо, хоч і жінка, я боролася за добру справу і багато разів нюхала порох серед кущів і пустощів Бретані. Вам не варто дивуватися моїй прихильності до зброї та чоловічого вбрання; це спогад моєї молодості. Вендеєць у душі, я довго брав участь у героїчних загонах, які протистояли республіканським арміям, і небезпеки, труднощі та полум’яні емоції партизанської війни не є для мене секретом». її голос: «Тише! не будемо більше говорити про сьогодення чи минуле. Чи спитаєте ви зламаний бурею кущ, чому подих весни не оживляє його понівечену форму? Залишимо все як є, а не намагаймося ремонтувати непоправне. Людське правосуддя оголосило свій указ; довіряймо Богові, милосердному і нескінченному, як усе, що вічно справедливе і добре!»