Країна, повз яку ми проминули наступного дня, дорогою до південного узбережжя, мала вигляд диких лісів, що разюче відрізнялося від того, що ми бачили досі. Між долиною Каролез і Байдар біля узбережжя лежить ланцюг гір з глибокими ущелинами, заповненими лісами. Іноді дорога проходила по дну однієї з таких ущелин, де нам постійно загороджували водотоки та хащі; інколи ми йшли ледь помітною стежкою вздовж схилу гори, і тоді вершини пагорбів, які здавалися такими високими, коли ми дивилися на них знизу, ховалися під нами у густих парах. Нарешті, шляхом підйому й спуску, ми вийшли на широку рівнину Байдар із селом у центрі. Рано вранці наступного дня ми знову були на конях і з насолодою вдихали дикі запахи, які видихав ще росяний ліс.
Наша дорога плавно піднімалася до вершини гори, а потім ми деякий час стояли на цьому місці, милуючись чудовим морським краєвидом, що відкрився на нас. Але наші думки раптово перекинули в інший бік під музику військового оркестру, і, дивлячись униз, ми з подивом побачили кілька груп солдатів, які стояли приблизно в ста футах нижче точки, де ми стояли. Це був цілий полк, який працював на прокладці нової дороги між Севастополем і Ялтою. Деякі підривали каміння й наповнювали повітря чимось схожим на гомін і дим битви; інші були зайняті біля великого вогню, готуючи ранкову трапезу; музиканти будили гірську луну своїми бойовими звуками, а офіцери вешталися перед наметом і курили люльки.
Коли ми вдосталь насолодилися своєю сценою, то з деяким жахом обернулися, щоб споглядати спуск перед нами. Гора, яку ми знайшли таким пологим із західного боку, тут падала так стрімко, що я не міг уявити, як наші коні мали пробиватися вниз. Зі свого боку я вважав за безпечніше зійти й повести коня. Оркестр полку, наче вгадав, що ми французи, відсалютував нам увертюрою Нареченої. Коли ми вже дісталися до моря, ми все ще чули ту чарівну музику, ослаблену відстанню, але найнесподіванішим чином розпалюючи наші спогади про дім.