З усіх народів Кавказу ніхто так повно, як черкеси, не усвідомлює тих героїчних якостей, якими насолоджується уява племен цих гір. Сміливість, розум і дивовижна краса були щедро наділені ними природою; і чим я захоплювався насамперед у їхньому характері, так це спокійною, шляхетною гідністю, яка ніколи не полишає їх, і яку вони об’єднують із найлицарськими почуттями та найпалкішою пристрастю до національної свободи. Пригадую, що під час мого перебування в Катеринодарі, столиці чорноморського козацтва, сидячи одного ранку перед купецьким будинком у компанії кількох російських офіцерів, я побачив, як підійшов дуже погано одягнений черкес, який, здавалося, належав до найнижчого стану. Він зупинився перед крамницею, і поки він дешевив якісь речі, ми розглядали його шаблю. Я чітко побачив на ньому латинський напис, Anno Domini, 1547, і лезо здалося мені вищої якості; росіяни були іншої думки, бо з презирливою байдужістю повернули зброю черкесу. Черкесик узяв її, не сказавши ні слова, одним ударом відрізав нею жменю своєї бороди, так легко, наче зробив це бритвою, потім тихенько сів на коня й поїхав геть, кидаючи на офіцерів такий глибокий глузливий погляд, який неможливо описати словами.
Черкеси, які постійно воюють, загалом усі добре озброєні. Їх спорядження складається з рушниці, шаблі, довгого кинджала, який вони носять попереду, і пістолета, зачепленого за пояс. Їх надзвичайно елегантний костюм складається з вузьких панталонів і короткої туніки, підперезаної навколо талії, з кишенями для патронів на грудях; їхній головний убір — кругла мереживна шапка, обведена чорною або білою облямівкою з довгошерстної овечої шкури. У холодну або дощову погоду надягають капюшон (башлик), загортаються в непроникний повстяний плащ (бурку). Коні у них маленькі, але дивовижного духу і попу. Імперські гарнізони часто констатували, що черкеські мародери за одну ніч захоплювали понад двадцять п’ять або навіть тридцять льє землі. Переслідувані росіянами, горян не зупинять і найстрімкіші потоки. Якщо кінь молодий і ще не привчений до цієї небезпечної служби, вершник галопом підганяє його до краю яру, потім, накривши голову тварини своєю буркою, він, майже завжди безкарно, пірнає у прірви, глибина яких часом досягає десяти-п’ятнадцяти ярдів.