Перший привал ми зробили близько полудня, зовсім не надто рано для наших козаків, роду не звиклого до довгої ходьби. Вони негайно розклали багаття, а наші погоничі верблюдів були зайняті встановленням наметів і влаштуванням звичайного табору. Сонце знову з’явилося з більшою силою, ніж раніше, як зазвичай буває після сильних штормів. Тепло вертикального сонячного світла, посилене оголеним пересохлим ґрунтом і надзвичайною сухістю повітря, настільки вразило нас, що ми ледве могли дивитися на мальовничу групу, яку представляла наша зупинка в пустелі, над якою ми, здавалося, панували як абсолютні господарі.
Бричка, незапряжена й порожня, була поставлена трохи віддалік від намету, на килимі якого були нагромаджені портфелі, подушки та ящики, у спосіб, який художник міг би вважати заслуговуючим уваги. Поки ми пили чай, наші люди готувалися до обіду: одні обскубували гарну гуску та півдюжини курешків, інші займалися вогнищем, навколо якого стояло два-три горщика для плову та юшки з салом, яких козаки дуже люблять; і Ентоні з маленькою бочкою бренді під пахвою роздавав звичайний драм кожному чоловікові з серйозністю німецького майора-домо. Що ж до офіцера, то він лежав на спині під бричкою, заради тіні, бавився зі своїм яструбом, якому скинув капюшон, прив’язавши його міцним шнуром до карети. Незважаючи на те, що блискучі очі істоти весь час дивилися в пошуки каменоломні, з безперервного помаху крил вона насолоджувалася ласками господаря. Верблюди, радіючи своїй свободі, бродили трохи осторонь від намету й своєю присутністю додали східного відтінку нашому першому есею про дике життя; де я сам фігурував у своєму величезному капелюсі, одягнений, як завжди, у широкі панталони, з галльською тунікою, зібраною навколо талії шкіряним поясом. Через те, що дивувалися всьому, наше здивування нарешті вичерпалося, і ми вважали себе остаточно натуралізованими калмиками.
За три години до зупинки останні кібітки зникли за горизонтом: ми були зовсім одні на всій поверхні величезної рівнини. Не було жодних слідів, які б свідчили про те, що там, де ми, отаборилися інші чоловіки. Степ, як море; воно не зберігає жодних слідів тих, хто його пройшов.
О другій годині Hommaire дав слово маршу: намет був розбитий; верблюди стали на коліна, щоб прийняти свої тягарі; офіцер був у сідлі з яструбом на руці; і я знову був сам у кареті, повільно слідуючи за нашим маленьким загоном, який відновлював свою діяльність.