Одного разу ревнивий драгоман з власного авторитету подав обід на годину раніше звичайного часу, щоб збити з пантелику нашого господаря, який, відповідно, не прибув, коли ми тільки-но виходили з-за столу. Я ніколи не бачив більш розчарованого чоловіка; він стояв біля дверей, не знаючи, входити чи ні; нарешті, приречений відмовитися від обіду, він у розпачі не знав нічого ліпшого, ніж піти та бити свого калмика.
Напередодні нашого від'їзду ми дізналися, що він стягнув з нас за хліб, який продав, у два рази дорожче, ніж у казармі. Це спричинило дуже жваву суперечку між ним та Ентоні, який був радий такій нагоді висловити свою думку. Але почесного чиновника така дрібниця не мала бентежити; вислухавши з незворушною холоднокровністю докори драгомана, він відповів дуже невимушено, що про це не варто говорити, бо коли люди подорожують, вони повинні прийняти рішення платити в більшості випадків дукат за те, що не коштує більше двадцяти копійок.
Він дуже засмутився, коли спостерігав, як ми готувалися до від’їзду. Він уже не говорив, а задовольнявся тим, що неспокійно стежив за всім, що діялося в кімнаті; вдивляючись у кожну частину нашого багажу, ніби він хотів її переглядати наскрізь. Коли наші несли якусь річ до екіпажу, він проводив за ними злими поглядами, наче вони чинили на нього грабіж. Нарешті, на шостий день після нашого прибуття в Селену Саставу, ми мали приємність відвернутися від підполковника та його жалюгідної каюти. Сумніваюся, чи страх перед черкесами зміг би нас довше затримати в такому місці.