Суспільні стани в Росії — Дворянство, кріпацтво, корупція та судочинство

[11] Ми не маємо честі бути знайомими з таємними думками російського імператора, і ми охоче приписуємо певному лібералізму всі укази щодо звільнення рабів; можливо, однак, що заходи царя могли бути значною мірою викликані страхами, з якими він ставиться до аристократії, яка все ще володіє понад 20 000 000 рабів. РОЗДІЛ XIV. КОНСТИТУЦІЯ ІМПЕРІЇ; УРЯДИ - НАСЛІДКИ ЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ; ДИСИМУЛЯЦІЯ ДЕРЖАВНИХ ДІЯЛЬНИКІВ-- ТРИБУНАЛИ--ПОЛКОВНИК ЖАНДАРМЕРІЇ-- КОРУПЦІЯ-- ПЕДАНТИЗМ ФОРМ - ЗНЕВАГА УКАЗАМ ІМПЕРАТОРА ТА СЕНАТУ - ОСОБИВИЙ АНЕКДОТ; ТЛУМАЧЕННЯ ЗАПОВІТУ --КОРІННІ ЗЛО В СУДОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ--ІСТОРІЯ І СУЧАСНИЙ СТАН РОСІЙСЬКОГО ПРАВА. Існуючий поділ Російської імперії на п'ятдесят шість урядів датується правлінням імператора Павла. Майже подібна організація існувала й за часів Катерини ІІ, але функції губернаторів тоді мали значно ширший діапазон, ніж у наші дні, і ті адміністратори, яких імператриця називала своїми управителями, мали майже суверенну владу. Російські уряди відповідають французьким департаментам, округи — підпрефектурам; кожен уряд має своє головне місто, яке є резиденцією різних цивільних і військових адміністрацій. Губернатор, який відповідає виключно за цивільну адміністрацію, призначає на різні другорядні посади, є главою коледжу prevoyance і ex-officio інспектором шкіл, може вимагати звіту про свої справи від усіх провінційних органів влади, крім високого суду, і вирішує адміністративні питання за допомогою регентської ради, що складається з двох радників і секретаря, призначених імператором. На перший погляд влада губернатора здається необмеженою; і справді він має всі повноваження, необхідні, щоб робити зло, але дуже мало, щоб робити добро. У Росії найпохвальніші наміри і найяскравіші здібності повністю паралізовані, і головні адміністратори повинні, хочуть вони чи ні, зазнати згубних наслідків продажності та корупції своїх підлеглих. Недовіра і підозрілість стали основною основою організації бюрократії. Вважалося, що оточуючи високопосадовців безліччю працівників і піддаючи їх незліченним формальностям, зловживанням владою можна буде перешкодити; і все, що з цього вийшло, — це створення одіозного класу, який використовує зброю, яку вони отримали, щоб обдурити уряд, пограбувати окремих людей і завадити чесним людям працювати заради процвітання своєї країни. Намісники не мають навіть права розслідування судових питань, а судді можуть, закріпившись за текстом правил, безкарно виносити найнесправедливіші вироки. Я знав кількох щирих і щедрих адміністраторів, але всі вони, довгі роки намагаючись досягти мудрих реформ, нарешті у відчаї покинули свої зусилля, і більшість із них потрапили в опалу через численні інтриги своїх підлеглих. У кожному головному місті секретар, голова канцелярії, є справжнім володарем влади. Вважається, що він один знає текст російських законів; так що для того, щоб виступити проти будь-якого заходу губернатора, йому достатньо навести кілька фраз, більш-менш незрозумілих, із кодексу правил, і дуже рідко трапляється, що його керівник наважується, без його схвалення, взяти на себе відповідальність за будь-який адміністративний акт. Були випадки, коли губернатори, нехтуючи бюрократичними формальностями і діючи за себе, перешкоджали виконанню декрету трибуналів; але вони ніколи не могли викупити свою зухвалість звільненням, якщо їх не підтримували високе соціальне становище та могутні захисники. Крім того, представники уряду настільки обмежені у своїх повноваженнях, що генерал-губернатор, який часто керує кількома мільйонами людей, не може розпоряджатися 200_l. без санкції міністерства. Централізація, без сумніву, має свої переваги; але в такій величезній країні з такими різноманітними потребами, як Росія, неможливо, щоб міністр, незважаючи на його таланти, міг задовольнити розумні вимоги всіх частин імперії. Наслідком цього є те, що найбільш корисні проекти майже завжди ігноруються або відкидаються у віддалених від столиці провінціях. Іншим злом, не менш плачевним, є необхідність взаємного обману, на якому працюють державні чиновники. Державний службовець ніколи не думає донести до свого начальника реальний стан країни, якою він керує: або він смішно перебільшує добре, або абсолютно мовчить про те, що є погане. В останньому випадку він діє лише згідно з імперативним наказом розсудливості, бо якби він проголосив правду, то безпомилково накликав би на себе ганьбу і навіть ризикував би бути звільненим. Тож щоразу, коли трапляється громадське лихо, лише на останньому кінці, і коли лихо стає невиправним, він вирішується покликати допомогу, яка зазвичай не приходить взагалі, або ж обов’язково прийде надто пізно. Ця глибока фальшивість у поєднанні з ревнощами, які відмінності в рангах збуджують серед службовців, завдає незліченної шкоди імперії, перешкоджаючи будь-якій корисній реформі. Проте, з усіх володарів імперії, цар Микола, мабуть, є тим, кому найбільше вітаються правда й відвертість, і з ким найбільше приймається обґрунтована осуд. На жаль, з часів потьомкінських містифікацій брехня стала звичайною справою для російських службовців, і основа всіх їхніх справ, а дотепер імперська воля була неспроможна викорінити це фатальне зло. Вищий суд, який засідає на головному місці кожного уряду і складається з цивільної та кримінальної секції, складається з двох президентів, двох радників, двох секретарів і восьми асесорів, четверо з яких є бюргерами. У 1835 році імператор спробував розширити права дворянства, зробивши посади президента та судді в цих трибуналах виборними, але ця зміна, здається, дала дуже несприятливі результати. Оскільки всі великі власники мали дуже мало бажання займати такі посади, виборці не мали можливості зробити правильний вибір, і нарешті було визнано необхідним повернутися до старих установ. Вища судова інстанція вирішує остаточно всі цивільні справи, в яких сума спору не перевищує 500 руб. Над ним знаходяться різні департаменти сенату і генеральних зборів, що проживають частково в Санкт-Петербурзі, а частково в Москві, і становлять два суди, до яких подаються апеляції з урядових судів. Не можна оскаржувати рішення загальних зборів сенату або ухвалених імператором імперських зборів, окрім як на підставі спотворення доказів. В окружних судах (що відповідають французькій tribunaux de premiere instance) також є дві секції, цивільна та кримінальна, кожна з яких складається з голови, секретаря, який має підпорядкованих кількох працівників, які становлять канцелярію, і чотирьох засідателів, двоє з яких обираються з числа жителів сільського округу. Ці останні засідають лише у справах, які стосуються селян. Так само в кожному урядовому головному місті та в кожному окружному місті є нижчий суд, спеціально відповідальний за справи сільської поліції, отримання інформації у кримінальних справах, спрощену юрисдикцію щодо дрібних правопорушень і виконання вироків. Цей суд складається з президента, який називається ispravnik, і чотирьох засідателів, з них два дворяни, два селяни. Цим суддям, які всі обираються дворянами, допомагає секретар, єдиний працівник, який безпосередньо залежить від уряду. Головні та окружні міста також мають свого роду муніципальну раду, що складається з мера (golova) і чотирьох помічників, які обираються муніципалітетом, а потім затверджуються урядом. Ця рада діє також як трибунал і розглядає всі дрібні судові справи, які можуть виникнути між жителями міста. Майже подібний інститут існує серед селян імперії. Ми не будемо говорити про колегії приходів, дворянські комітети під головуванням маршалів дворянства, суди сумління, які розглядають справи між батьками та дітьми тощо. Члени всіх цих інституцій обираються, але їхні функції надто незначні, щоб їх тут згадувати. Однією з найвпливовіших осіб у кожному уряді є полковник жандармерії, який абсолютно незалежний від губернатора. Він є головою таємної поліції, листується безпосередньо з міністром і має владу, якщо він чесна людина, зробити багато добра завдяки суворому контролю, який він може здійснювати над усіма працівниками провінції. Ця система правосуддя сама по собі є дуже ліберальною і, як можна припустити, повинна задовольняти потреби населення; але, як і губернатори, судді різних трибуналів насправді є лише маріонетками, керованими на розсуд підлеглих писарів, які єдині є майстрами хитрощів і примхів російської юриспруденції та юридичної практики. Найнижчий клерк у канцелярії часто має більший вплив, ніж сам президент, і залицяльник, який відмовляється від нього тиснути, може бути цілком упевнений, що ніколи не побачить припинення своєї справи. Неможливо уявити, з якою спритністю всі ці хлопці, багато з яких отримують на платню всього шістдесят-сто рублів на рік, примудряються потіти кисетами тих, хто потребує їхньої допомоги. Справедливість постійно порушується на користь того, хто запропонував найбільшу ціну, і завдяки численним суперечливим угодам, які визнаються законами, найсміливіші пограбування беззаперечно вчиняються без можливості відшкодування. Можна з правдою стверджувати, що юрисдикційна влада в Росії знаходиться в офісах суду, а не в особах суддів. Секретар є всесильним арбітром вироків, і диктує їх під впливом грошей і бюрократії. Ніщо не може дати уявлення про мистецтво підступності та шикани, які застосовуються для того, щоб викрити нещасних, які мають справу з підлеглими правосуддя. Суворе дотримання форм і безліч паперів є прокляттям країни; жоден бізнес в Росії не ведеться з уст в уста.[12] Усі судові процедури ведуться в письмовій формі; найменше питання і найменше пояснення повинні бути записані на гербовому папері відповідно до встановлених форм. Звідси можна уявити, що з жахливим духом шиканства, який характеризує працівників, і готовністю, з якою вони можуть знайти недолік (крутчук, як вони це називають), у кожному папері судові процеси розтягуються на невизначену тривалість і ледве закінчуються, доки обидві сторони не будуть розорені, або поки одна не переможе над іншою через гроші та корупцію. Я часто знав, що через півроку з Петербурга повертають документ лише тому, що та чи інша фраза написана не за правилами. Лише уряд Бессарабії протягом чотирьох років заплатив за марки 63 000_l., а населення цієї провінції не перевищує 500 000. Крім того, відсутність публічності має найзгубніший вплив на відправлення правосуддя. Усі судження складаються таємно; немає відкритих судових прохань; судові процеси складаються від першого до останнього в купах паперу, які збагачують суддів та їхніх підлеглих, але жодним чином не впливають на їхні думки, які завжди базуються на найвигідніших пропозиціях. Цей жахливий стан речей ще більше погіршується тим фактом, що судді захищені від будь-якої відповідальності; яким би способом вони не вирішували справу, вони завжди роблять це відповідно до законів, за умови дотримання належних форм; але що справді неймовірно, так це нахабство, з яким найнижчий трибунал окружного міста наважується анулювати як укази імператора, так і укази загальних зборів сенату. Як приклад згадаю один позов проти спадкоємців багатого подільського землевласника, який після смерті був у великому боргу імператорському петербурзькому банку та кільком іноземним банкірам. Ці останні, ставши кредиторами перед банком, природно вимагали виплати в першу чергу. Наслідком цього стала судова тяганина, яка тривала дванадцять років, коли я приїхав до Росії. Іноземці зазнали поразки в окружному суді, але здобули свою справу послідовно в урядовому суді та на загальних зборах сенату, і нарешті вони добилися указу на свою користь від самого імператора; але окружний трибунал під приводом того, що були порушені деякі правила, взявся скасувати всі рішення сенату та розпочати весь процес заново. Однак інколи буває, що імператорська воля проголошується настільки позитивно, що всі хитрощі й підступи суддів і секретарів змушені поступитися їй. Ось анекдот, який передає ідеальне уявлення про те, що означає закон у Росії. Під час правління Олександра єзуїти зробили себе всевладними в деяких частинах Польщі. Багатий землевласник і володар 6000 селян у Польцку, штаб-квартирі єзуїтів, був настільки вражений спритністю суспільства, що після смерті він заповів йому весь свій статок із цією умовою, що єзуїти повинні виховувати його єдиного сина, а потім дати йому будь-яку частину спадщини на їх вибір. Коли юнакові виповнилося двадцять років, єзуїти наділили його 300 селянами. Він рішуче протестував проти їх узурпації і почав судовий процес проти суспільства; але воля його батька здавалася ясною та прямою, і після того, як він поглинув увесь свій невеликий статок, він виявив, що всі трибунали в імперії, включаючи навіть загальні збори сенату, відхилили свої вимоги. У цій, здавалося б, безнадійній кінцівці він звернувся до одного петербурзького повіреного, який славився своєю невичерпною плідністю розуму в справах хитрощів і хитрощів. Ознайомившись із заповітом і документами, пов’язаними з позовом, адвокат сказав своєму клієнту: «Ваша справа зроблена; якщо ви пообіцяєте мені 10 000 рублів, я візьму на себе зобов’язання добитися імператорського указу про повернення вам у володіння всім майном вашого батька». Юнак охоче погодився на угоду і через вісім днів став господарем своєї вотчини. Рішення, яке призвело до цього незвичайного результату, ґрунтувалося виключно на тлумаченні фрази вони дадуть йому будь-яку частину, яку вони виберуть, яка прямо означала, як стверджував адвокат, що молодий чоловік мав виняткове право на таку частину, яку обрали єзуїти, i. е., до того, що вони вибрали і залишили собі. Імператор визнав це цікаве пояснення; син став власником 5700 селян, і єзуїти були змушені задовольнитися тими 300, які вони надали своєму підопічному в першу чергу. Напевно, найспритніший каді Туреччини не зміг би вирішити справу краще. Ми вже бачили, що тяжащиеся можуть звернутись до урядового суду і знову до загальних зборів сенату в усіх позовах понад п’ятсот рублів. Цей привілей замість того, щоб бути вигідним, здається нам навпаки. У Франції, де відстані невеликі, і де правосуддя здійснюється швидко й неупереджено, яких немає в інших країнах, звернення до касаційного суду дає найціннішу гарантію для справедливого застосування законів. Крім того, це лише дає підстави для перегляду документів у справі та для нового розгляду в іншому суді, якщо була якась помилка у формі; але в Росії, де відстані величезні і де все змовлено, щоб позови були нескінченними, тяжби з провінції можуть тільки погубити себе, використовуючи своє право звернення до трибуналів Санкт-Петербурга. Я знав землевласників, які витратили двадцять років свого життя на судовий процес у столиці і померли, не отримавши вироку. Слід, однак, визнати, що звернення до Петербурга певною мірою виправдані жалюгідним характером урядового правосуддя. Останній радикальний порок, про який ми маємо згадати, бере свій початок у дворянській системі Петра Великого, в недостатній платні та відсутності спеціального корпусу магістратів. Ми бачили, що для всіх вільних людей необхідно вступити на державну службу й отримати більш-менш високі звання, наслідком чого є те, що всі державні відомства переобтяжені служителями; і оскільки більшість із них не мають спадщини та отримують дуже мізерну зарплату, іноді взагалі не платять, вони, звичайно, змушені нечесно працювати, щоб отримати засоби до існування. Навіть керівники відділів не отримують достатньої винагороди, щоб захиститися від багатьох спокус, які їх охоплюють. Уряд справді неодноразово підвищував їхні зарплати, але ніколи не настільки, щоб провести будь-яку бажану реформу в їх поведінці. До посади судді також не ставляться з достатньою повагою та увагою, щоб зробити її об’єктом амбіцій високого дворянства; він заповнюється в усіх інстанціях найнижчим привілейованим класом в імперії або надається як винагорода відставним військовим. Це, безсумнівно, здасться надзвичайним; але слід пам'ятати, що в Росії досі не існує ні окремого корпусу мирових суддів, ні офіційного класу юристів; від членів кількох трибуналів, обраних дворянами чи призначених імператором, аж ніяк не очікується, що вони будуть знайомі з юриспруденцією та законами, і якщо хтось із них вивчав право в університетах, це просто випадковість. Ті з них, хто чесні, судять за своєю совістю і своїм здоровим глуздом; інші віддають свої голоси за тих, хто їх купив. Так само і з сенатом — вищою судовою інстанцією в імперії. Він складається тільки з військових ветеранів і службовців держави; одним словом, людей, які нічого не знають про закон. Звідси легко уявити необмежену владу, яку користуються в усіх цих судах урядові секретарі, які, знаючи напам’ять кілька тисяч указів, що утворюють те, що називається імперським кодексом, видаються в очах росіян видатними юристами. Таке ж зло однаково вражає всі адміністративні відомства. У Росії жодне покликання чи професія не мають строго визначених меж; людина байдуже переходить від однієї служби до іншої. Кавалерійський офіцер, наприклад, буде призначений директором середньої школи, старий полковник - начальником митниці і так далі. Крім властивих йому законів, російське законодавство містить, очевидно, два іноземні елементи, німецький і римський. Германське право було запроваджено на Русь варенгами, гілкою північного роду. Вождям цих воїнів країна завдячує виникненням свого феодального ладу. Згодом, коли руси прийняли християнство, Володимир прийняв деякі частини римського права зі змінами візантійців. Але якщо ми можемо судити з документів, представлених Несторіанською хронікою, то виходить, що до тієї епохи росіяни вже запозичили деякі відомості з римського кодексу і змішали їх зі своїм звичаєвим правом місцевого та німецького походження. Перший письмовий кодекс, згаданий в російській історії, - це кодекс Ярослава, який княжив на початку тринадцятого століття; з того періоду країна залишалася досить нерухомою внаслідок безперервних війн і проблем, спричинених її територіальним поділом; і більш ніж століття страждань і анархії підготували націю до того, щоб без опору підкоритися іноземному ярму. Саме в 1218 році татари перейшли Волгу і захопили володіння царів; і в той час як Європа, під енергійним впливом хрестових походів і вогнів Нижньої імперії, руйнувала будівлю феодалізму і працювала над своїм майбутнім славетним визволенням, Росія більше 300 років залишалася в ганебному рабстві, не беручи участі у великому інтелектуальному русі п’ятнадцятого століття, швидше ретроградуючи, ніж прогресуючи, принижуючи свою національність. день у день, і таким чином нагромаджує прогрес цивілізації, перешкоди, які геній його сучасних володарів ще не зміг знищити. У вікове правління Івана III. татари були вигнані з більшої частини Русі, розбрати, викликані поділом імперії, були погашені, кілька князівств об'єднані в єдине тіло, і законодавча робота була відновлена ​​після чотирьохсот років бездіяльності. Іван III. зібрав збірку всіх старих судових конституцій і опублікував, за сприяння митрополита Ієроніма, збірку законів, що не без заслуг, враховуючи період, коли воно було складене. Але цей кодекс дозволяв битву; і вбивства, підпали та пограбування на дорозі продовжували включатися в списки. Близько 1550 року Іван IV. на прізвище Грозний, завершив звід законів, оприлюднений його дідом Іваном III. і поставити контроль над територіальними розширеннями духовенства. Новий кодекс, відомий під назвою Sudebnick, залишався в силі майже без жодних змін, аж до приходу на престол царя Олексія Михайловича (батька Петра Великого), який, зібравши закони кількох провінцій імперії, опублікував їх у 1649 році під назвою Ulogenie. Ця збірка, перша друкована в Росії, була розпочата і завершена протягом двох з половиною місяців; але, незважаючи на свою недосконалість, вона, тим не менш, послужила основою, на якій базувалися всі подальші вдосконалення. З часів царювання Петра I для кодифікації російських законів послідовно працювало десять комісій. Ми не будемо вдаватися в подробиці внесених ними змін: з цього приводу можна з користю ознайомитися з працею, опублікованою М. Віктором Фуше, і «Coup d'oeil sur la zakonodavstvo Russe» М. Толстого. Десята комісія була призначена в 1804 році і засідала до 1826 року. Вона серйозно займалася розробкою цивільного, карного та кримінального кодексів; але численні труднощі завадили йому виконати поставлене завдання. При вступі на престол імператор Микола спочатку пообіцяв новий кодекс, який мав би виправити й доповнити своїх попередників. Але труднощі були надто великими, і він завершив прийняттям дайджесту, який просто класифікував відповідно до їхніх предметів усі існуючі закони, оприлюднені після генерального регламенту 1649 року, який ввів у дію Олексій Михайлович. У 1826 році він встановив такі правила для цього перегляду. 1. Акти, що втратили чинність, підлягають виключенню. 2. Усі повторення слід придушити, вибравши серед законів з однаковим ефектом той, який є найбільш повним. 3. Дух закону має бути збережений, виражаючи в одній нормі суть усіх тих, що стосуються того самого питання. 4. Акти, з яких взято кожен закон, повинні бути точно викладені. 5. Між двома законами, що суперечать один одному, перевагу надавати новішому. Задум імператора Миколи був швидко втілений у життя. Повне зібрання законів імперії було видано в 1830; а 31 січня цар маніфестом оголосив, що класифікація закону як систематичного органу припиняється. Тоді про це говорилося в російських журналах у 1830 р.: «Друга секція приватної канцелярії його величності государя імператора щойно закінчила друк першого збірника законів Російської імперії з 1649 року до 12 грудня 1825 року в сорока п’яти томах, 4то. «Це зібрання складається з чотирьох основних частин: 1, текст законів із загального положення про 1649 р. до першого маніфесту імператора Миколи (12 грудня 1825 р.) у сорока томах. Ця частина містить 30 920 законів, правил, договорів і актів різного роду; 2 — загальний покажчик, що містить хронологічну таблицю, що є свого роду юридичним словником Росії; 3, книга призначень цивільних чиновників і адміністративних витрат і тарифів з 1711 по 1825 рр. до числа 1351; 4, книга планів і проектів, що стосуються кількох законів. «Закони та акти, що належать до правління його величності імператора Миколи, складуть другу збірку, починаючи з 12 грудня 1825 року. Друк уже розпочато, і вона з’явиться протягом року. Доповнення до неї потім буде видаватися щороку. «Закони до року 1649, які загалом вважаються застарілими, але які, однак, мають велике значення як привіт, історія, складе окрему збірку під назвою стародавніх законів. «Ця перша збірка була розпочата в 1826 році і закінчена 1 березня 1830 року. Друк розпочався 21 травня 1828 року і закінчився 1 квітня минулого року в друкарні другого відділу канцелярії його величності. Для створення цієї збірки було необхідно зіставити та витягти з 3396 книг законів. Сорок томів тексту та том хронологічного покажчика, містить 5284 друкованих аркуша «Ця книга буде готова до продажу 1 червня в друкарні. Ціна сорока п'яти томів - 500 паперових рублів. «Рескриптом від 5 квітня минулого року, адресованим таємному раднику Дашкофу, ад’юнкту міністра юстиції та директору цього міністерства, його величність імператор сповіщає його про наказ, який він дав надіслати копії збірки всім департаментам сенату, усім трибуналам і адміністраціям уряду, і наказує йому домовитися з міністрами фінансів і міністрів. інтер’єр для швидкої доставки цих книг у всі уряди, щоб вони могли зберігатися та використовуватися належним чином». Таким чином, кодекс імператора Миколи є, по суті, систематичною збіркою всіх законів, оприлюднених протягом останніх 200 років або близько того. У ньому немає жодної нової ідеї, жодної модифікації, якої вимагав дійсний стан імперії, жодної думки про майбутнє. Тепер, якщо ми поміркуємо, що вивчення 3396 книг законів і перегляд 50 000 законів або указів відбулися протягом короткого періоду в два роки, і що люди, які повинні були виконати це завдання, були далеко не юрисконсультами, ми побачимо, що така робота повинна бути дуже недосконалою, і що вона повинна була бути абсолютно неможливо виконати наміри царя, виражені в інструкціях вище. цитується. Імперія справді володіє п'ятдесятьма п'ятьма громіздкими томами законів, але незручності, що випливають із множини суперечливих указів та інших, погано пристосованих до потреб країни, у них значною мірою збережені; і досвід тринадцяти років показав недостатність цього збору, і його малий вплив на хід і ведення судових процесів. Іншим недоліком цього імпровізованого законодавства є його претензія задовольнити вимоги майбутнього шляхом прийняття, як доповнення до основної частини статутів, усіх указів, виданих або виданих імператором. Якщо до цих 30 920 уже існуючих законів, цього паладію справедливості, який уже є таким грізним, щороку додаватиметься додатковий том, який за місткістю дорівнюватиме середнім законодавчим внескам за останні 180 років, то кожен рік буде постачати свій батальйон із 172 нових законів; і мені важко уявити, де знайдеться адвокат, достатньо терплячий, щоб вивчити цю нову справедливість, коли при всій добрій волі, яку тільки можна собі уявити, найневтомніший читач навряд чи зможе хоча б раз у своєму житті пройти оглядом тіла ветеранів. За п'ять років після маніфесту імператора (31 січня 1833 р.) колекція поповнилася вже п'ятьма новими томами. Тим не менш, не можна заперечувати, що виступ імператора надзвичайно гідний. Йому належить честь бути першим, хто надав регулярний звід законів своїй країні. До його часу в Росії було лише заплутане й мінливе законодавство, обтяжене нескінченністю статутів, вивчення яких було ще важчим, оскільки не існувало жодної друкованої збірки. Наразі він має принаймні повний дайджест, доступний для всіх, і до якого кожен може звернутися та звернутися до нього. Безумовно, людина імператорської наполегливості та великих здібностей не відмовилася б від виконання більш досконалої роботи, якби вона мала надію отримати підтримку здібніших і краще інструктованих юрисконсультів. Але через необхідність він був змушений нести наслідки відсутності будь-якої речі, як-от корпусу магістратури, і, виявивши, що не може зробити нічого кращого, він вирішив не вносити змін у дух законів, оприлюднених протягом попередніх 200 років, і слідувати саме курсу, визначеному в 1700 році Петром Великим. Таким чином кодифікація законів перетворилася на звичайну компіляцію та впорядкування, і, якщо не враховувати упорядкування указів, клерки другої секції імператорської канцелярії були цілком компетентними для цього завдання. Не буде нецікаво розмістити тут докладну таблицю населення в урядовому головному місті. Дослідження таких документів може призвести до дуже цікавих порівнянь і роздумів. Місто, яке ми обрали, — це Кичинів, столиця Бессарабії, і цифри, які ми наводимо, взяті безпосередньо з книг канцелярії губернатора.