Подорож степами — Миколаїв, Ольвія, Очаків та Херсон

Після кількох місяців перебування в Одесі ми залишили її разом із генералом Потьє, французом за походженням, зимувати на його дачі. Подорож ніде не була б такою швидкою, як у Росії, якби поштові служби були трохи краще організовані та більш пунктуальні у постачанні коней. Країна ідеально рівна, і ви можете подолати кілька сотень льє, не зустрівши жодного пагорба. Крім того, російський візник не має жалю до своїх коней; вони повинні безперервно скакати галопом, хоча вони повинні падати мертвими під батогом. Ще одна причина, яка сприяє швидкості розміщення, полягає в тому, що до найлегшого транспортного засобу завжди запряжено менше трьох-чотирьох коней. Оскільки генеральський екіпаж був досить важкий, у нас було шість коней, які несли нас зі швидкістю п'ятнадцять верст (десять миль) на годину. Ми виявили, що кімнати на постових станціях набагато елегантніші, ніж ми очікували; але це сталося завдяки подорожі імператорської родини, для якої вони повністю змінилися. Стіни й стелі були свіжо пофарбовані з особливою ретельністю, і ми знаходили скрізь гарні дзеркала, дивани та портрети імператора й імператриці. Таким чином, завдяки транзиту їхніх величностей наша подорож пройшла дуже приємно, хоча у звичайних випадках потрібно зважитися зустрітися з усіма видами позбавлень і неприємностей під час довгої подорожі Росією. Міста так мало, а села настільки позбавлені всього необхідного, що є велика небезпека померти з голоду до речі, якщо він не взявся запобігти, щоб закласти запас провіанту на початку. Поштові будинки не дають вам буквально нічого, крім гарячої води для чаю та лавки для відпочинку. Російські та польські вельможі ніколи не забували брати з собою в дорогу ліжко з усіма його приналежностями, цілим набором кухонного приладдя і великою кількістю провіанту. Таким чином вони переходять від міста до міста, навіть не підозрюючи, в якому нещасливому становищі опинився іноземець, який перетинає їхні величезні пустелі. Останній, можна сказати, вільний наслідувати їхній приклад; але справа не така проста. Якщо навіть припустити, що він мав у своєму розпорядженні всім цим дорожнім спорядженням, все одно вартість перевезення настійно забороняла б йому брати його з собою, тоді як росіяни, які зазвичай подорожують своїми власними кіньми, можуть мати десяток, не додаючи до своїх витрат. Що стосується тих, хто вдається до пошти, то вони дуже мало дбають про економію, і за умови, що вони мають хороший обід, приготований власними кухарями, м’яке ліжко та всі інші фізичні зручності, вони ніколи не турбуються підрахувати вартість. Але що стосується іноземця, який подорожує цією країною, то незручності, про які я щойно згадав, ніщо в порівнянні з незліченними досадами, які йому доводиться терпіти просто тому, що він іноземець. Не маючи законного права покласти свою тростину на плечі поштових клерків, він мусить зважитися терпіти найскандальніші нав’язування та роздратування з їхнього боку, і дуже часто він буде змушений провести сорок вісім годин на дільниці, тому що він не може підкоритися нав’язаним йому умовам. Ні погрози, ні благання не можуть змусити клерка поставити коней, якщо це не відповідає його гумору. Епітет particularnii tcheloviek, що застосовується в Росії до всіх, хто не носить погони, і що означає щось менше, ніж ніхто, є категоричною відповіддю на виключне красномовство мандрівника.