О шостій ранку ми сіли на наших маленьких татарських коней і почали підійматися крутою дорогою, що петляє через величезний цвинтар, охоплюючи весь бік гори. Меланхолійний вигляд гробниць, вкритих єврейськими написами, узгоджується з запустінням сцени. Від усього населення, яке протягом століть жило і померло на цій скелі, не залишилося нічого, крім гробниць і дюжини сімей, які з релігійних мотивів живуть серед руїн.
За часів ханів караїми Чуфут-Калеха були суворо обмежені на своїй скелі, їм дозволялося перебувати в татарській столиці лише в робочий час дня, повертаючись щовечора на свою гору. Коли один із них прибув навпроти палацу верхи на коні, він мав сісти й йти пішки, поки не зникне з поля зору. Але після завоювання росіянами караїми можуть вільно проживати в Багче-Сараї, і вони поступово покинули гору, за винятком, як я вже казав, кількох родин, які вважають своїм священним обов’язком залишатися на місці, де жили їхні предки.
Беручи до уваги майже недоступне розташування міста, його брак води, стерильність ґрунту та самотність мешканців, ми не можемо не бути вражені жагою свободи, яка спонукала караїмів у давні часи обирати таке місце, та сталістю родин, які досі тримаються тут. Чуфут-Кале повністю побудований на голій скелі, а гора така крута, що в єдиному місці, куди вона допускає доступ, довелося прорізати сходи завдовжки кілька сотень футів. Коли ви піднімаєтеся, величезні масиви скель, що нависають, немов загрожують вам знищенням, а коли ви входите в зруйноване місто, могильна тиша і безлюдність його напівзруйнованих вулиць справляють болісні враження на свідомість. Жоден житель не виходить, щоб привітати незнайомця чи направити йому дорогу. Єдиними живими істотами, яких ми бачили за кордоном, були голодні собаки, які жахливо вили.