Була четверта ранку, коли ми побачили Ростоф, що всього за дванадцять верст від Дону. Таким чином, ми провели значну частину ночі, блукаючи цим містом, як засуджені привиди, не отримавши особливої користі від нашого необдуманого переходу через річку. Варто було ризикнути потонути, коли наші розрахунки та зусилля могли бути збиті з пантелику такою вульгарною справою, як пияцтво кучера! Але вигляд Ростофа, де на нас чекав гарний настрій і гостинність, втішав нас від усіх наших нещасть. Але навіть тут, коли ми майже торкнулися воріт, наше терпіння було піддано подальшому випробуванню; за висадку на поштовій станції за дві версти від міста наш негідний кучер рішуче відмовився прогнати нас далі від неї. Це було забагато для витримки козака, тому, витягнувши з-за пояса довгий вузол, він на місці заплатив хлопцеві всю суму, яку мав намір розрахувати з ним наприкінці шляху. Крики ємшика сколихнули нас на станції, а жінка поштмейстера підійшла і так лаяла його, що нарешті він був змушений відвезти нас до міста; але минуло більше години, перш ніж він посадив нас у будинок містера Ємса. Його пияцтво перейшло в стадію сонливості, і його можна було втримати на роботі лише постійними стуками.
У будинку, де ми мали намір оселитися, містилася кукурудзяна крамниця містера Ємса, англійського консула в Таганроку, який люб’язно запросив нас скористатися нею, коли ми залишили це місто, і надіслав про це накази своєму клерку пану Греньє; і ми були настільки задоволені нашими квартирами під час нашого першого візиту до Ростофа, що тепер думка про те, щоб їхати кудись ще, навіть не спала нам на думку. Зробити це було б образою для сердечної гостинності містера Ємса. Поки ми розпаковували карету, Ентоні підійшов і постукав у двері, а кучер, розпрягши коней, миттєво пішов геть так швидко, як тільки міг, навіть не дочекавшись, щоб попросити грошей на випивку. Минуло кілька хвилин; Оммер, утративши терпіння, знову стукає, коли нарешті виходить Ентоні з дуже витягнутим обличчям і повідомляє нам, що пан Греньє, провансальський клерк, відмовився прийняти нас, вдаючи, що не має для нас кімнати. Не збагнувши такої поведінки і вважаючи, що тут якась помилка, мій чоловік сам пішов до чоловіка, який, висунувши носа з-під ковдри, нахабно сказав йому, що треба йти шукати житло деінде.