Адріанопольський договір став своєрідним відкриттям нової ери у відносинах Русі з горцями; адже саме на підставі цього договору нинішній цар, уже володар Анапи та Суджук-Кале, претендував на суверенітет Черкесії та всього узбережжя Чорного моря. Вірний незмінним принципам своєї зовнішньої політики, уряд спочатку використовував засоби корупції і намагався спокусити різних керівників країни пенсіями, нагородами та військовими призначеннями. Але горці, які мали перед очима приклад перських провінцій, суворо відкинули всі спроби Росії і відкинули пункти Адріанопольської конвенції; політична та комерційна незалежність їхньої країни стала їхнім лозунгом, і вони не ставилися б ні за яких інших умов. Усі ці ідеї повністю суперечили схемам абсолютного панування Миколи; тому він вдався до зброї, щоб отримати силою те, чого він не зміг досягти іншими засобами.
Першою захопила Абхазію, розташовану на східному узбережжі Чорного моря, до якої було легко дістатися. Російські війська окупували країну в 1839 році під звичайним приводом підтримки одного з її князів і поклали край анархії. Того ж року генерал Паскевич, тодішній генерал-губернатор Кавказу, вперше здійснив збройну розвідку країни Черкесів за Кубань; але він не зробив абсолютно нічого, і його експедиція призвела лише до великих втрат людей і запасів. У наступному році в Дагестані почалася війна з лесгитами і чеченцями. Відомий каді Мула, видаючи себе за пророка, зібрав значну кількість партизанів; але, на його нещастя, між племенами не було одностайності, і князі постійно протистояли один одному. Каді Мула ніколи не міг зібрати більше ніж 3000 чи 4000 чоловіків; проте він продовжував боротьбу з мужністю, гідною кращої долі, і Росія знає, чого їй коштувало придушення повстання в Дагестані. Що стосується будь-якого реального прогресу в цій частині Кавказу, то росіяни його не досягли; вони не зробили більше, ніж замінили речі на стару основу. Невдовзі Дагестан знову став більш ворожим, ніж будь-коли, і чеченці та лесги продовжували окремими загонами грабувати та спустошувати суміжні провінції аж до того часу, коли панування знаменитого Шаміла, гідного наступника Каді Мулаха, дало новий імпульс войовничим племенам гори та зробило їх грізнішими, ніж будь-коли.