Докладні міркування, до яких ми вдалися щодо становища росіян, війни на Кавказі та політичного значення цього регіону, чітко вказують на відмінності між конфліктом на Кавказі та тим, який ми ведемо протягом чотирнадцяти років в Алжирі. Якщо визнати агресивну політику Росії, а також те, що її володіння на північ, південь і схід від Кавказу не підлягають сумніву, підкорення горян стає для неї життєво важливим питанням, з яким пов'язана доля не лише її азійських провінцій, але й усіх губерній, що лежать між Дунаєм і Каспійським морем. В Алжирі ж, навпаки, нас не спонукає до розширення наших завоювань жодна нагальна потреба. Наш політичний вплив у Європі та наша реальна сила наразі нічого б від цього не виграли; і, мабуть, здобути величний і корисний результат від наших африканських завоювань судилося вже іншому поколінню.
Останніми роками деякі громадські автори, взявши за текст поразки Росії, заснували на них аргумент проти встановлення панування Франції в Алжирі. Це міркування здається нам необґрунтованим і навіть суперечить історичним фактам. В Азії Росії довелося мати справу з двома дуже різними регіонами; Закавказькі області і власне Кавказ. Перші, легкодоступні та включали Грузію, Імерітію, Мінгрелію та інші провінції, відібрані у Персії та Туреччини, були зайняті неорганізованими націями, що відрізнялися всередині себе та відрізнялися одна від одної расою, звичаями та релігією; відповідно московська влада була встановлена над ними без труднощів і без будь-якого вартого згадки конфлікту з мешканцями. Інша ситуація була з тим величезним гірським бар’єром, зведеним між Європою та Азією, неприступні сховища якого простягаються від Анапи до берегів Каспію. Жителі цих регіонів не мають аналогії з мешканцями на південь від ланцюга. У завзятій боротьбі між ними та Росією не було жодної паузи; і всі жертви, і всі зусилля царів проти них протягом шістдесяти років були абсолютно марними.