Тепер ми підходимо до точки, коли ми можемо звернутись до питання, яке запалало всю англійську пресу в 1837 році; а саме блокада черкеського узбережжя та претензії Росії на цю частину Кавказу. Очевидно, що царський уряд, ведучи відкриту війну з горцями, може за власним бажанням перервати зовнішню торгівлю з країною ворога. Це незаперечне право, визнане всіма націями, і захоплення Vixen не варте шуму, який здійнявся навколо цього. Що стосується права власності на країну, яке Росія, як стверджує, отримала від Туреччини за Адріанопольським договором, воно є абсолютно хибним і не підтверджується жодним історичним документом чи позитивним фактом. Повністю доведено, що Туреччина ніколи не мала права на Черкесію; вона просто спорудила на березі моря, за згодою жителів, дві фортеці Анапу і Суджук-Калех для захисту торгівлі між двома країнами. Сама Росія на початку публічно визнавала такий стан речей; і докази того, що вона це зробила, можна знайти в загальному депо карт імперії. Випадок кинув мені в руки карту Кавказу, складену російськими інженерами задовго до Адріанопольського договору. На ньому чітко позначені турецькі володіння, визначені червоною межовою лінією; вони складаються виключно, як ми щойно зазначили, з двох фортець на узбережжі. Цю карту, існування якої одного разу дуже здивувало графа Воронзофа (генерал-губернатора Нової Росії), було відправлено до Англії та передано на зберігання в Міністерство закордонних справ під час правління лорда Пальмерстона. Зрештою, я навряд чи знаю, чому Росія намагається скористатися Адріанопольським договором як виправдання в очах Європи своїх планів завоювання Кавказу. Вона робить там тільки те, що ми робимо в Алжирі, а англійці в Індії, і навіть з ще більшою підставою; оскільки, як ми зараз побачимо, володіння Кавказом є питанням, яке життєво впливає на її інтереси в її транскавказьких провінціях і її приховані проекти щодо регіонів, залежних від Персії та Центральної Азії.
Ось терміни, в яких ця тема розглядається в звіті, надрукованому в Санкт-Петербурзі та адресованому імператору після експедиції генерала Еммануеля до Ельброуза в 1829 році: