Серед різних азіатських націй, які силою і дипломатією намагаються підкорити московському скіпетру, є одна, проти якої досі марно виступала вся могутність Росії. Войовничі племена Кавказу переможно відстояли свою національну незалежність; і таким чином відокремлюючи закавказькі провінції від решти імперії, вони захистили Персію та азіатську Туреччину та відклали на невизначений термін усі думки про російське вторгнення в Індію. Кабінети міністрів Європи загалом не помічали важливості Кавказу та ролі, яку його племенам судилося зіграти рано чи пізно у східних питаннях. Лише Велика Британія, спонукувана своїм комерційним інстинктом і невгамовною ревнощами, деякий час протестувала проти зазіхання на кар’єру царів; але єдиний прояв Vixen не спричинив послаблення операцій Росії. Війна триває вже шістнадцять років, але Європа ще не має точних уявлень про її характер і деталі. Давайте спробуємо завершити, наскільки це можливо, те, що ми вже знаємо щодо ситуації росіян на Кавказі, і побачити, якими можуть бути загальні результати, політичні та комерційні, окупації або незалежності цього регіону.
Ми знаємо, що одним із найзаповітніших планів Петра Великого, мрією всього його життя, було відновити торгівлю Сходу на її старій основі та забезпечити собі порт на Чорному морі, щоб зробити його сполучною ланкою між двома континентами. Геній цього суверена, мабуть, був дуже заповзятливим, щоб задумати такий проект у той час, коли його реалізація вимагала, щоб південні кордони імперії спочатку були просунуті вперед від 150 до 200 льє, як це було відтоді. Свою нову політичну кар'єру Петро розпочав із взяття Азофа та заснування порту Таганрок у 1695 році. Фатальний похід на Пруті затримав виконання його планів; але коли обставини дозволили йому повернутися до них, він знову почав переслідувати їх у напрямку Персії та Каспію. Повернення Азофа і знищення Таганрока, обумовлені Прутським договором, стали, таким чином, першопричиною російських експедицій проти закавказьких провінцій.