На півдні характер Кавказького хребта інший. Від Анапи до Гагри, уздовж берегів Чорного моря, ми спостерігаємо вторинний ланцюг, складений сланцевими горами, висота яких рідко перевищує 1000 сажнів. Але природа їхнього ґрунту та їхніх порід могла б зробити їх майже непридатними для європейських армій, навіть якби вони не були вкриті непрохідними лісами. Мешканці цього краю, яких росіяни називають черкесами або черкесами, цілком незалежні і складають один із найвойовничіших народів Кавказу.
Насправді великий ланцюг починається в Гаграх, але гори відступають від берега, і вздовж узбережжя аж до Мінгрелії не видно нічого, крім другорядних пагорбів, укріплених величезними скелями, які повністю відрізають усі підступи до центральної частини Кавказу. Цей регіон, так слабо захищений своєю топографічною конформацією, є Абхазією, жителі якої були змушені підкоритися Росії. На північ і на північному схилі, на захід від військової дороги з Мосдока в Тифліс, проживає значна кількість племен, деякі з них керувалися свого роду феодальною системою, інші утворені в маленькі республіки. Західні країни, залежні від Черкесії та Абадзи, ведуть постійну війну з імперією, тоді як ногайці, що населяють рівнини на лівому березі Куми, і племена Великої Кабарди володіють суверенітетом царя; але на їхнє хитке та сумнівне підпорядкування не можна покладатися. У центрі, біля підніжжя Ельбруза, живуть суанети, нескорений народ, а поруч з ними, займаючи обидві сторони перевалу Даріель, знаходяться інгучі й осетини, виняткові племена, істотно відмінні від аборигенів. Нарешті, ми маємо на схід від великої Тифліської дороги, поблизу Тереку, Малу Кабарду та країну кумиків, поки що підкорену; а потім ті незламні племена, лесги і чечензи, з яких Шаміль є Абд-ель-Кадером, і які простягаються на двох схилах Кавказу до околиць Каспію.