Коли дві нації воюють, зазвичай буває так, що одна наклепничає інша, а сильніша шукає вибачення за власні амбіції в очорненні характеру свого противника. Так росіяни, бажаючи показати мешканців Кавказу дикунами, проти яких дозволені всі засоби винищення, розповідають найбезглуздіші історії про жорстокі тортури, яких вони заподіяли своїм в'язням. Але правди в усьому цьому немає. Я часто зустрічався з військовими, які були полоненими в горах, і вони одностайно свідчили про добре ставлення до них. Черкеси жорстоко розправляються лише з тими, хто чинить опір або хто робив кілька спроб втекти; але в цих випадках їхні заходи цілком виправдані побоюванням, що втікачі не передадуть важливу топографічну інформацію росіянам. Що стосується розповіді про рубане кінський волос, який вкладали під шкіру підошв ніг, щоб перешкодити втечі полонених, деякі мандрівники її дивним чином перебільшували. Я ніколи не міг чути більше ніж про одного військовополоненого, якого так лікували, і це був військовий хірург, з яким я мав нагоду поспілкуватися. Раніше він не зазнав жодного жорстокого поводження з боку альпіністів; але, відволікаючись від бажання свободи, він зробив три спроби втекти, і лише з третьої Черкеси вдалися до жахливого засобу кінського волоса. Під час нашого перебування у водах Кавказу я побачив молоду росіянку, яку нещодавно врятував загін генерала Грабе. Невдовзі після нашого прибуття вона втекла й повернулася в гори. Цей факт говорить як мінімум на користь хоробрості черкесів. Дійсно, в країні немає нікого, хто добре знає, яку глибоку повагу вони виявляють до статі. Було б дуже важко, якщо не неможливо, згадати хоч один випадок, коли вони жорстоко поводилися з російськими в'язнями.
З давніх-давен черкеси звикли брати в полон усіх іноземців, які висаджуються на їхні береги без особливого ордера чи рекомендації. Цей звичай всіляко засуджувався і критикувався; але це не таке варварство, як передбачалося. Оточені ворогами, піддані безперервним нападам і покладаючись для свого захисту головним чином на природу своєї країни, ревнива турбота про свою незалежність, природно, змусила горян стати підозрілими і не дозволити жодному мандрівникові проникнути до своїх відступів. Те, що цей заборонний захід аж ніяк не є наслідком дикої вдачі, свідчить про те, що достатньо вимовити ім’я вождя, незалежно від того, хто його, щоб вас всюди вітали та поводилися з безмежною гостинністю. Заспокоєні цим тонким доказом добросовісності, горяни відкидають свою недовіру й думають лише про те, як їм віддати честь гостю одного зі своїх князів.