Російське становище на Кавказі — Лінії Кубані та Терека

Увечері п'ятого дня ми прибули до маленької фортеці, де й переночували. Погода наступного ранку була холодною та дощовою, і все вказувало на неприємний день. Країна перед нами була зовсім не схожа на ту, яку ми залишали позаду. Дорога звивиста петляла над величезною рівниною між болотами й трясовиною, що часто робило неможливим просування. Тому наша ранкова поїздка була нудною і тихою. Козакові не було казок про свої бойові подвиги; він був у поганому гуморі й ніколи не розкривав губ, окрім того, щоб вимовити одну з тих громових клятв, якими часто потурають росіяни. Рідкий дощ бив нам в обличчя; наші стомлені коні ковзали на кожному кроці по жирному глинистому ґрунту, а ми їхали дружно, закутавшись у бурки та башлики. Ближче до полудня погода прояснилася, дорога стала менш важкою, і ближче до вечора ми були лише за півтори години від останнього форту по той бік Катеринодара. Тоді ми йшли повільно, не думаючи про небезпеку, і я не звернув уваги на козака, який зупинився трохи позаду. Але наш вухий провідник почув стукіт копит і за кілька секунд під’їхав на повній швидкості, кричачи щосили: «Черкеси! Черкеси!» Озирнувшись, ми побачили чотирьох альпіністів, які переходили гору неподалік від дороги. Мій план склався миттєво. Стан наших коней робив будь-яку спробу втечі абсолютно марною; ми були ще далеко від фортеці, і, наздогнані, ми не могли уникнути бою, шанси на який були проти нас. Один козак мав шаблю, а як ми розрядимо вогнепальну зброю, з нами все буде кінець. Але я знав, що черкеси ніколи не залишали своїх убитих і поранених, і саме на цьому я заснував нашу надію на безпеку. Мої накази були швидко віддані, і ми продовжили просуватися, їдучи в ряд, але на досить великій відстані один від одного, щоб кожен міг вільно рухатися. Ніхто з нас не промовив жодного слова. Під час моїх подорожей я наражався на багато небезпек, але ніколи не був у ситуації більшої тривоги. Не минуло й десяти хвилин, як ми виразно почули галоп альпіністів, а одразу після цього їхні кулі просвистіли повз нас. Мою бурку трохи зачепили, а древко козацького списа розрізали надвоє. Настав критичний момент; Я дав слово, і ми миттєво розвернулися й вистрілили з пістолетів на відстані витягнутої руки в наших нападників: двоє з них упали. «Тепер геть і рятуйся верхом, — крикнув я, — черкеси нас не переслідуватимуть». Наші коні, які відновилися й, мабуть, надихнулися запахом пороху, несли нас із швидкою швидкістю й не зупинялися, доки ми не побачили фортецю. Сталося саме те, що я передбачав. На наступний ранок після того пам'ятного дня гарнізон з'явився і нишпорив по країні, а я супроводжував їх до місця подій. На піску були рясні сліди крові, а серед осоки на узбіччі дороги ми знайшли шаску, або черкеську шаблю, яку, без сумніву, впустив ворог. Командир подарував його мені, і я зберігаю його досі як спомин про мою небезпечну бесіду з альпіністами. На ньому є позначка м'яча.