Черкеси чудово вправно володіють вогнепальною зброєю та своїми двосічними кинджалами. Озброєні лише останньою зброєю, вони, як відомо, перестрибували своїми кіньми через російські багнети, завдавали ударів солдатам і розгромлювали їхні розставлені батальйони. Коли вони оточені у своїх фортах чи селах, не маючи жодного шансу втекти, вони часто приносять у жертву своїх дружин і дітей, підпалюють свої житла та гинуть у полум’ї, а не здадуться. Як і всі жителі Сходу, вони не залишають своїх мертвих і поранених, хіба що в останній кінцівці, і ніщо не може перевершити впертість, з якою вони борються, щоб відірвати їх від ворога. Саме цьому факту я завдячував своїй втечі від однієї з найбільших небезпек, з якими я коли-небудь стикався.
У квітні 1841 року я досліджував військову лінію Кубані. При моєму від'їзді зі Ставрополя губернатор рішуче наполягав на тому, щоб дати мені ескорт; але я відмовився, боячись обтяжити свої рухи, і вирішив довіритися своїй щасливій зірці. Це була пора повені й на Кубані, період, коли черкеси дуже рідко її перетинають. Я прийняв, однак, за провідника старого козака, який бачив понад двадцять і п'ять років боїв і був весь у шрамах, одним словом, справжній нащадок запорізьких козаків. Цей чоловік, мій перекладач і постильйон, якого ми мали змінювати на кожній станції, складали весь мій номер. Ми всі були озброєні, хоча такий запобіжний захід мало користі в країні, де на когось завжди нападають або несподівано, так що він не може захиститися, або з боку вищих сил, проти яких будь-який опір становить лише небезпеку. Але що з того? У цьому бойовому спорядженні було щось імпозантне й улесливе для гордості. Тифліський кинджал був застряг у мене на поясі, важка рушниця стукала об мої стегна, а в кобурах лежала пара чудових пістолетів «Сент-Етьєн». Мій козак був озброєний двома пістолетами, рушницею, черкескою, шаблею. Що ж до мого перекладача, італійця, то він був хоробрим, як калабрійський бандит, і в ньому понад усе цінувалась незворушна холоднокровність у найкритичніших положеннях і сліпа слухняність моїм наказам. П'ять днів ми приємно йшли вздовж Кубані, не думаючи про небезпеку нашого становища. Країна, розбита красивими пагорбами, була вкрита багатою рослинністю. Зліва від нас текли каламутні води Кубаня, а за річкою виразно виднілися перші хребти Кавказу. Ми навіть розрізняли дим черкеських аулів, що піднімалися серед лісів.