Священики завжди розбивають свої намети на певній відстані від улусу, до якого вони прикріплені, і зазвичай розташовують їх по колу навколо великого відкритого простору, в центрі якого стоять кібітки, які служать їм храмами. Такий табір називається хорул, і щовечора калмики збираються там у великій кількості для виконання своїх релігійних обов'язків. Храми, як правило, прикрашені багатими шовковими завісами та великою кількістю зображень. Навпроти дверей стоїть вівтар із маленьким бронзовим зображенням Дчакдчамуні та великою кількістю вотивних чашок, наповнених зерном і бобами, як це прийнято серед брахманів; і одна посудина зі святою водою, в яку занурені кілька павиних пір'їн. Свята вода відіграє важливу роль у релігійних церемоніях ламізму; гецули роздають його на великих святах людям, які ковтають частину, а рештою вмивають обличчя. Здається, це настій шафрану і цукру, але калмики приписують йому дуже дивовижні властивості. День і ніч горить лампа перед ідолом, який, як правило, одягнений у блискучий шовк, лише голова й руки залишаються непокритими. Перед іншими образами висить шовкова завіса, яка піднімається лише під час молитви.
Священики в найскандальніший спосіб поправляються на довірливості народу. Перше, що робить калмик, коли захворіє, це звертається до молитов і закликів свого священика. Якщо він бідний, його зазвичай відпускають за пеліс або плащ, які гелунг несе під приводом того, що це житло якогось злого генія, який спричинив усі страждання пацієнта. Але коли хворий є принцом, то справи відбуваються відповідно до його долі. У цьому випадку демон перебуває не в пелісі чи плащі; він поселений у самому тілі князя, і справа в тому, як дати йому інше житло. Бакшау має щедро заплатити за те, щоб знайти людину, яка візьме на себе лихо. Зазвичай це якийсь бідолашний диявол, якого чесними засобами чи силою приводять до намету хворого, де після багатьох дивних церемоній він отримує ім’я князя, і таким чином злий дух переходить у його тіло. Потім його виганяють з улуса разом із усією його родиною, і забороняють ступати туди знову. Особи, з якими так поводилися, називаються Andin (втікачі). Вони можуть приєднатися до іншого улусу, але завжди зобов’язані розбивати намети на відстані від загального табору.