Сунгари спочатку об'єдналися з дербетами, які становили наймогутніше плем'я в Азії, на початку сімнадцятого століття. Їхні князі, що жили на річці Ілі, підкорили тоді всіх інших калмиків; вони могли вивести на поле 60 000 бійців, і хиргизи і туркмани платили їм данину. Їхня гордість зросла разом із їхнім успіхом, і війна, яку вони розпочали проти китайських монголів, стала причиною їхнього падіння. Сунгари були поневолені або розсіяні, і гілка дербетів розділила їхню долю. Приблизно в цей період відбулася перша еміграція калмиків до Росії; У 1630 році 50 000 сімей Сунгар або Торгоут отаборилися на берегах Волги, і Астрахань завдячувала своїй безпеці лише смерті свого князя Чо Орлоека, який був убитий під час нападу на місто. Згодом, однак, близько 1665 року, Дайтчинк, син Чо Орлоека, був змушений визнати себе васалом імперії та присягнути на вірність. Його приклад наслідував і син. Але це підкорення було лише номінальним і зовсім не вплинуло на реальну незалежність монгольських орд.
За першими еміграціями калмиків на захід швидко пішли інші. Дербети та інші торгоути прибули в степи Прикаспію і Волги в кількості понад 10 тис. наметів. У 1665 році Аюкі-хану, онуку Дайчинка, заповзятливій і амбітній людині, вдалося, всупереч Росії, поширити свою владу на всі калмицькі племена. Цей вождь просунув свої екскурсії до підніжжя Кавказу, і, зустрівши на своєму поході кубанських ногайців, він повністю розгромив їх у загальній сутичці. Тіла його вбитих ворогів були кинуті за його наказом у яму, викопану під великим курганом, розташованим на полі битви, і досі відомим у країні під назвою Байрін Толкон (Гора радості), дарованої їй переможним ханом на згадку про його тріумф.