Момент одразу після катастрофи був справді критичним. Усі туркмани, розлючені при вигляді розбитих возів і розсипаної по землі солі, здавалося, що за їхніми погрозливими жестами й вигуками сперечалися, чи варто їм нападати на нас чи ні. Один-єдиний необачний жест міг стати для нас фатальним, бо їх було більше п’ятдесяти й озброєні саблями; але стійка поведінка конвою поступово заспокоїла їх. Замість того, щоб помітити їхні ворожі виступи, усі наші люди взялися виправляти лихо, і туркмани незабаром наслідували їхній приклад; менш ніж за годину все знову було налагоджено, і сцена плутанини закінчилася набагато мирніше, ніж ми спочатку ризикнули сподіватися. Усі сторони тепер думали лише про комічну частину пригоди, і щирий сміх витіснив ознаки чвар. Щоб скріпити примирення, Hommaire наказав роздати бренді, який повністю підкорив серця хлопців, які трохи раніше збиралися нас убити.
Чим більше ми звикали до тиші й величі пустелі, тим краще розуміли пристрасну любов калмука до степу і його кібітка. Якщо щастя полягає у свободі, то немає людини щасливішої за неї. Оскільки він звик дивитися на безмежний простір, не терпіти жодних обмежень і розбивати свій намет там, де того вимагає його гумор, цілком природно, що він почувається незручно, колись, колибки й ув’язнений, коли його вилучають із рідних пустощів, і що він краще помре від власної руки, ніж жити у вигнанні. Під час нашого перебування в Астрахані всі говорили про недавню подію, яка дала нам приклад сильної прив'язаності цих первісних істот до родового ґрунту.
Калмуцький старшина в пориві ревнощів убив свого козацького суперника і замість того, щоб уникнути покарання втечею, посилив свою провину, чинивши опір загону, який був посланий для його арешту. Декілька його слуг допомогли йому, але їх кількість переважала; усіх зробили в’язнями та відправили до форту, де вони мали залишатися до винесення вироку. Через місяць надійшов наказ про їх вивезення до Сибіру, але на той час три чверті полонених уже зникли. Деякі померли від горя, інші уникли пильності своїх тюремників і вбили себе. Проте за вождем надто пильно стежили, щоб дозволити йому вчинити будь-який замах на власне життя, але його вперте мовчання та глибокий пригнічений вигляд його виснажених рис ясно доводили, що його відчай був не меншим від того, який довів його товаришів до самогубства.