Сіре, хворобливе небо, час від часу перетинане важкими чорними хмарами, кидало невимовно сумний і огидний колір на самотню піщану рівнину та низький розбитий берег. Та сама похоронна пелена нависла над дерев’яними будинками, зграями туркманів і калмиків, що вантажили свої вози сіллю, і верблюдами, які бродили вздовж берега, змішуючи свої похмурі крики з шумом хвиль.
Але хоч якою жахливою вона нам здавалася, ця частина узбережжя не менш важлива з комерційної точки зору. Він постачає велику кількість солі і має порт, де судна розвантажують свої вантажі зерна для армії Кавказу. Ми нарахували принаймні двадцять суден, які загнав туди пізній шторм.
Населення Кумської складається з російського чиновника, козацької посади та кількох калмуцьких родин, які виглядають дуже бідними. Працівник дав нам у користування свій будинок; тобто двох напівзруйнованих кімнат без вікон і меблів. Навряд чи можна уявити, як розум може мати силу витримувати таке жалюгідне існування. Несприятливий клімат, солонувата вода, надмірна спека влітку, сильний холод взимку, хатини та кібітки, закопані в пісок, Каспійське море з його шквалами та бурями — усе це разом робить цей край найжахливішою оселею, яку тільки можна уявити. Майор, який прийняв нас у Кумській, мав повільну лихоманку, чому він, мабуть, був зобов’язаний не стільки несприятливому клімату, скільки труднощам і смертельній тузі, які він пережив протягом вісімнадцяти місяців. Його дружина, більш відважна і певною мірою задоволена своїми домашніми заняттями, все ще зберігала певну життєрадісність, що було не менш героїчно в її ситуації. Їхнє заслання мало тривати всього два роки. Уряд, усвідомлюючи, що багато службовців загинуло в Кумській, обмежив час служби там до цього короткого періоду, і як певну компенсацію за те, що страждають ті, кого туди прислали, їхні два роки зараховуються як чотири звичайних термінів служби.
Відтоді, як ми виїхали з Гуйдука, погода була поганою, і того вечора, коли ми досягли Каспію, у нас був регулярний ураган. Це тривало двадцять чотири години, і шум вітру й хвиль був такий, що ми майже не чули один одного в нашій кімнаті. Ми бачили, як дві чи три кібітки здуло в море, і щохвилини чекали на ту ж долю, бо наша квола кам’яниця скрипіла, як каюта корабля; забите дошками вікно пропускало такий потік повітря, що невдовзі заганяло до кімнати весь одяг, яким ми намагалися закрити щілини.