Але цей новий випадок став для нас своєрідним уроком філософії. Коли ми побачили, як ці люди тихо розмовляли, курячи свої чибуки, без жодного прояву нетерпіння, і говорили про великі збитки, які може завдати їм несприятлива погода, так спокійно, наче їхні власні інтереси не турбувалися, ми не могли не позаздрити стоїчній покірності, секретом якої володіють лише люди Сходу. Немає нічого подібного до їхнього фаталізму в тому, що вони дозволяють сприймати все, як воно є; хіба це не вершина людської мудрості?
Наш ескорт провів три дні цієї повені в кутку сараю, що стояв поруч з будинком. Закутані в овечі шкури, ці залізні люди спали так спокійно під час вітру й дощу, ніби перебували в затишній кімнаті. Треба було пожити серед росіян, щоб мати хоч якесь уявлення про те, з якою апатією вони переносять усілякі позбавлення. Їхні тіла, звиклі до суворого клімату, до найгрубішої їжі та більшості спартанських звичок, стають настільки загартованими, що те, що було б смертним для інших, не справляє на них ніякого шкідливого враження.
Нарешті дощ припинився під кінець третього дня. Слідом за ним подув західний вітер і розігнав темні грізні хмари, що так довго закривали небо. Хоча погода, здавалося, ще була неспокійною, ми вирішили йти до Каспію, який лежав лише за тридцять верст від нас. Занепокоєння мого чоловіка розпочати геодезичні роботи та наше бажання покинути огидну оселю додали нам мужності ризикнути новою бурею у відкритому степу.
Але дуже несподіваний випадок привів станцію в замішання саме тоді, коли ми від’їжджали, і затримав нас ще на кілька годин. Калмицький козак, верхи на верблюді, прибув у великій поспіху і повідомив, що вірменські купці, які вирушили напередодні, були атаковані дещо від станції ватагою калмиків і пограбували більшу частину їхнього товару.
Наша козацька старшина, з великим обуренням вислухавши цю історію, попросила дозволу мого чоловіка переслідувати розбійників. Весь ескорт рушив з ним у важкий галоп, але переслідування було безрезультатним. Розбійники, маючи кількагодинний старт, уже досягли осоки Каспію. Внаслідок цієї затримки ми могли рушити лише після обіду, і навіть тоді нам було дуже важко втекти, бо наляканий поштмейстер благав нас не залишати його в такий критичний момент. Його тривога, для якої справді було небагато причин, майже заразила й мене, і я залишив станцію не без деякого побоювання катастрофи.