За Ново-Черкаськом дорога на Астрахань йде на північ по правому березі Дону; країна, що все ще зберігає той же голий і одноманітний вигляд; лише в околицях річки її безлюдність де-не-де пом’якшується кількома купами дерев у ярах.
Безумовно, росіяни недаремно пишаються швидкістю подорожей у своїй країні; його посади були б неперевершеними в Європі, якби не знущання, які практикували працівники на станціях. Загалом у нас досі не було серйозних причин скаржитися; офіційні папери, якими ми були забезпечені, згладили багато труднощів; але на першій станції за Ново-Черкаськом нас спіткала спільна доля всіх, хто подорожує без титульного чину чи нагороди, і були безжально обдерті. Ми прибули ближче до вечора, а за ними поїхав інший вагон, до якого ми були всього за кілька хвилин. Калече без коней здалося нам поганим знаком, коли ми ввійшли у двір; і перша відповідь, дана нашому козаку, була, що ми не можемо мати коней до наступного ранку. Перспектива провести ніч у жалюгідній халупі була досить неприємною; але який засіб ми мали з поштмейстером, який, відкривши всі свої стайні, показав, що в нього немає коней? Марно прочекавши цілих півгодини, наш перекладач оглянув околиці станції, і, повернувшись, кілька карбованців, подарованих керівнику закладу, роздобули нам усіх коней, яких ми хотіли. Ми поставили і негайно почали, залишивши наших супутників позаду; але вони наздогнали нас через годину, вчинивши так само, як і ми; і ось нарешті виявилося, що коней вистачить на всіх нас.
Мандрівники, що йшли за нами, були молоді московські купці, що поверталися з якогось ярмарку на Кавказі. Цілу ніч вони розважалися пуском ракет і всілякими феєрверками, раптовий спалах яких, освітлюючи глибоку темряву степу, справляв найразючіший ефект.