Наступного дня ми пройшли кілька станиць. Ці козацькі хутори мають набагато приємніший вигляд, ніж російські села. Будинки, з яких вони складаються, невеликі, майже всі з пофарбованого дерева, із зеленими віконницями. Вони мають лише перший поверх, оточений мініатюрною галереєю, і виглядають так, ніби вони призначені просто для красивих іграшок. Інтер’єр надзвичайно охайний і демонструє цінування домашнього комфорту, якого росіяни не видають і сліду. У них ви знайдете столову білизну, дельфові тарілки, виделки та весь найнеобхідніший посуд. Козаки зазвичай мають два житла, що примикають одне до одного. Одна з них, про яку ми говорили, зайнята влітку і майже завжди містить одну гарну квартиру, прикрашену кольоровим папером, зображеннями, квітами та групами гербів; це кімната, яка використовується під час урочистих подій і для розміщення незнайомців. Друге житло побудоване із землі і нагадує kates московських селян; в ньому лише одна кімната, в якій взимку тулиться вся родина, щоб було більше тепла.
Взагалі в станицях можна побачити тільки жінок і дітей. Все чоловіче населення під зброєю, за винятком деяких ветеранів, які сорокарічною службою купили собі право повернутися додому, щоб померти. Весь тягар праці лягає на жінок; саме вони повинні ремонтувати хати, білити їх, одягати хутра, доглядати за дітьми, доглядати худобу. Насправді неможливо уявити, як вони можуть виконувати стільки трудомістких завдань.
У П'ятісбанської, чарівної станиці, затіненої красивими деревами, що амфітеатром височіла на березі Дону, ми звернули з поштової дороги і, перетнувши річку, увійшли в море піску, крізь яке пробилися з величезними труднощами. Селянські коні менше, ніж поштові, звикли до таких виснажливих походів, і було справді жалюгідно дивитися на їхнє тяжке дихання. Відбитий блиск сонця та відсутність будь-якого подиху вітру зробили цю денну подорож однією з найбільш гнітючих, які ми зустрічали. На дев'ять верст (менше шести англійських миль) ми подолали чотири години. Хоча на мені була товста вуаль і сині окуляри, мої повіки були настільки набряклими, що я ледве міг їх відкрити. Ближче до полудня ми нарешті дісталися бідного самотнього села, де відпочивали до ночі.