На схожість назви столиці Донського краю з кавказьким племенем звертали увагу й партизани черкеського походження. Але насправді, коли обговорюється історичне питання такої важливості, така схожість не може мати великої ваги. Ми знаємо, що деякі втікачі з Борисфенів близько 1569 року впали до козаків на Дону і приєдналися до них у наступі на Азов, який тоді належав туркам. Саме в цей період, в 1570 році, був заснований Старо Черкаськ. Отже, ми повинні вважати, що втікачі з України мали велику участь у створенні того міста, і що вони назвали його Черкаськом, на згадку про назву старої столиці їхньої батьківщини.
Донські козаки вперше постають перед нами в тринадцятому столітті, на руїнах татарської імперії. Лише тоді вони почали робити певну фігуру в історії Московської імперії. За правління Івана IV. Грозного, вони поставилися під захист Росії. З того часу й до кінця минулого століття ми бачимо, як вони то йшли під прапорами московських государів, то повставали проти них, а часто доводили імперію до самої загибелі. Їхній політичний стан у ті часи був справжньою республікою, заснованою на основі абсолютної рівності. Голова уряду, названий отаманом, обирався всім зібраним народом і зберігав свою посаду протягом п'яти років; але його влада була диктаторською, і ніхто не міг закликати його до відповідальності за його вчинки навіть після закінчення терміну його повноважень. Усі підлеглі вожді також обиралися і зберігали свої посади більший чи менший час, залежно від обставин. Однак рівність відновлювалася в кінці кожної військової кампанії; кожен офіцер, повернувшись до приватного життя, користувався лише правами, загальними для всіх; і полковник або старшина часто виступали в наступній кампанії як рядовий солдат. Аристократія була зовсім невідома донським козакам у ті часи; якщо деякі родини відрізнялися від решти більшим впливом, то вони завдячували цьому виключно своїй мужності та своїм подвигам. Почуття незалежності тоді було настільки сильним, що козаки зневажали як мерзенних наймитів тих, хто перебував на постійній службі під російськими государями. Що стосується імперського сюзеренітету, то він обмежувався правом закликати військовий контингент на випадок війни і розпоряджатися невеликою кількістю військ для оборони кордонів від степових кочівників.
Козацька свобода була приречена на загибель у зіткненні з принципами абсолютизму і кріпацтва, які панують у Російській імперії; відповідно, як тільки імператриця Катерина II. Відчувши в собі сили, щоб зробити спробу, вона зважилася на докорінну зміну політичного устрою Донської країни.