Вийшовши з намету первосвященика, ми відвідали релігійні церемонії, в яких не було нічого особливо вражаючого. Пізніше на честь нашого візиту вбили вівцю, яку подали, порізану на маленькі шматочки, у величезній чавунній сковороді. Рагу було чорним і огидним, але від голоду воно здавалося смачним.
Жінки з околиць прибули ввечері й почали співати хором, обходячи хорул. Їхні звуки були глибоко меланхолійними; нічого подібного до них ще ніколи не вражало мої вуха. Їхні голоси були такі дзвінкі й тремтячі, що звук нагадував звук мідних інструментів; і почуте в тій величезній урочистій пустелі воно справляло неймовірне враження. Обійшовши півдюжини хорулу, співаки зупинялися, вишикуючись обличчям до скроні, простягали руки й неодноразово падали ниць. Після того, як жінки закінчилися, йшли манджі або музиканти, які змушували повітря лунати звуками своїх труб у момент, коли сонце спускалося за обрій.
Наступного дня ми залишили хуроул, щоб повернутися до берегів Манич; Тоді я продовжив своє вирівнювання вздовж течії цього потоку аж до точки, де вісімнадцять місяців тому, повертаючись із Каспію, мене зупинила нестача води та пасовища. На зворотному шляху ми пройшли через численні калмицькі табори на правому березі Манич і скрізь були прийняті з найжвавішим захопленням. Оскільки всі ці кочівники займаються винятково розведенням великої рогатої худоби, нашу цікавість дуже розпалили величезні табуни верблюдів, коней і волів, які вкривали рівнину.
Останні дві ночі перед Доном ми провели в самотньому степу, під відкритим небом. Але через шість годин ми були в Таганроку, у вітальні привітного англійського консула, оточені всіма зручностями цивілізованого життя.
Примітки автора:
[13] Ми цілком переконані, що комани, про яких згадують візантійські автори, тотожні капчакам східних істориків. Розповідь Рубрука є доказом цього; до того ж обидва народи розмовляли турецькою мовою. Але, незважаючи на всі твердження Клапрота, ми не віримо, що половці слов'янських літописців були команами; адже нам здається набагато раціональнішим шукати нащадків команів серед мусульманських мешканців півдня імперії, які, як ми дізнаємося з історичних записів, уже були засновані в тих самих регіонах під назвою Капчаки, коли прийшли монголи Чингісхана.
[14] Зауважимо, що в наш час козацьке населення, хоч і збільшене протягом ряду віків, численними еміграціями, не перевищує 600 000 душ; отже, ймовірно, воно мало бути значно меншим у п’ятнадцятому столітті, і це припущення ще більше підтверджує нашу думку про те, що козаки ніколи не становили окремої нації.
[15] За словами Дю Плана де Карпена, черкеси, здається, не втекли неушкодженими від нападів монголів; але, здається, немає підстав думати, що вони були справді підкорені.
[16] Відколи ми покинули Росію, було запропоновано спорядити козацькі полки коштом уряду. Країна, звісно, у такому разі оподатковувалась би й у будь-якому відношенні перестала б відрізнятися від інших провінцій.