За Нахічеване кілька долин, що примикають до басейну Дону, окремі хутори та кілька станиць урізноманітнюють країну та змушують забути безплідність степів, що розкинули свою сіру та ледь хвилясту поверхню на захід. Береги Дону, які рідко зникають з поля зору, оживляються купами дерев, рибальськими хатинами та табунами коней, які шукають там більш свіжого пасовища, ніж пускає пустеля. Але крім цих тварин ми не бачили жодної живої істоти; спека була настільки сильною, а країна все ще так мало заселена, що більшість полів видалися нам у стані дикої природи. Ніщо навколо нас не вказувало на присутність людини. У країні донських козаків, як і скрізь по Росії, поштова дорога ледве позначена двома так званими канавами, по яких часто проїжджаєш, не помічаючи їх, і віддаленими стовпами заввишки два-три сажні. Це всі витрати, які уряд вирішив понести на імперські поштові дороги, що ведуть до головних міст імперії.
Перед тим, як приїхати в Ново Черкаськ, столицю козацтва, ми зустріли ще одну мандрівну групу, не менш цікаву, як наші цигани.
Уявіть наше здивування, коли, проїхавши через широку ущелину, яка довгий час оточувала дорогу, ми побачили, як степом тягнеться незліченна низка маленьких візків у супроводі не знаю скількох сотень жінок. Ми просувалися вперед, украй спантеличені й зацікавлені; і що більше ми дивилися, то більше, здавалося, зростала кількість цих жінок. Вони були скрізь: на візках, на дорозі та в степу; це було схоже на рій сарани, що раптово впав з неба. Більшість із них ішли босоніж, тримаючи в одній руці своє взуття, а іншою підбираючи тріски дерева та солому, з якою метою — ми не могли збагнути. Їхні візки були схожі на бочки з двома отворами, і керували ними вони самі, бо серед них не було й тіні бороди. Усі вони поверталися, як розповіли нам, з катакомб Києва, куди здійснювали паломництво. Серед них я помітив кількох старих жінок, у яких ледь жевріло життя. Вони здавалися страшенно втомленими, але водночас дуже задоволеними своєю благочестивою експедицією.
Далі ми зустріли іншу таку ж процесію, яка вже влаштувала свій табір на ніч. Для приготування вечері служили два вогнища, підживлені тими маленькими трісками деревини, які нас так бентежили. Усі паломники були зайняті, і створювали найрізноманітніші групи. Деякі брали воду в глиняні глечики, які несли на головах; інші побожно стояли на колінах, хрестячись; і колінахлиння, такі часті серед росіян і козаків; найстарші підживлювали вогонь і розповідали історії. Це була невимовна сцена метушні й галасу, демонструючи різноманітність наймальовничіших поглядів і фізіономій.